Набуття однією зі сторін майна за рахунок іншої сторони в порядку виконання договірного зобов’язання не вважається безпідставним. До такого висновку дійшов ВСУ в постанові від 3 червня 2015 року №6-100цс15, текст якої друкує «Закон і Бізнес».
Верховний Суд України
Іменем України
Постанова
3 червня 2015 року м.Київ №6-100цс15
Судова палата у цивільних справах Верховного Суду в складі:
головуючого — Григор’євої Л.І.,
суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., Охрімчук Л.І.,
Сімоненко В.М., Романюка Я.М., Яреми А.Г.,
справу за позовом Особи 9 до Особи 10
про стягнення коштів, набутих без достатніх правових підстав, за заявою Особи 9 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16.06.2014,
ВСТАНОВИЛА:
У червні 2013 року Особа 9 звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що відповідно до усного договору купівлі-продажу автомобіля марки BMW 521i, 1997 року випуску, номерний знак №1, він сплатив Особі 10, якому власник автомобіля — Особа 11 передав цей автомобіль за довіреністю, $10800. На підтвердження договору та отримання грошей Особа 10 написав розписку та 27.10.2010 видав йому нотаріально посвідчену довіреність на право розпоряджання цим автомобілем. Проте 26.12.2011 працівники Державної автомобільної інспекції вилучили у нього зазначений автомобіль як такий, що перебуває під арештом згідно з постановою державного виконавця відділу державної виконавчої служби Дніпровського району м.Києва від 14.05.2010. Посилаючись на те, що під час видачі довіреності на право розпоряджання автомобілем Особа 10 не мав права його відчужувати, оскільки на цей автомобіль накладено арешт, позивач просив на підставі ст.1212 ЦК стягнути з відповідача 86 тис. 324 грн. 40 коп. як безпідставно набуті.
Рішенням Суворовського районного суду м.Одеси від 9.09.2013 позов Особи 9 задоволено.
Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 15.05.2014 рішення районного суду скасовано, в задоволенні позову відмовлено.
Ухвалою ВСС від 16.06.2014 у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Особи 9 відмовлено.
У поданій 2.04.2015 до Верховного Суду заяві про перегляд ухвали ВСС від 16.06.2014 Особа 9 порушує питання про скасування ухвали суду касаційної інстанції та передачу справи на новий касаційний розгляд з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме: стст.638, 1212 Цивільного кодексу та пп.2, 8, 41, 42 Порядку державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів марок і моделей, причепів, напівпричепів, мотоколясок, інших прирівняних до них транспортних засобів та мопедів, затвердженого постановою КМ від 7.09.98 №1388.
Для прикладу наявності зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення заявник посилається на ухвали ВСС від 25.12.2014, 26.06.2014 та 14.01.2015, в яких, на його думку, по-іншому застосовані зазначені норми права.
Перевіривши матеріали справи та наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах ВС вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення не підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до ст.353 Цивільного процесуального кодексу ВС переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим кодексом.
Згідно зі ст.3605 ЦПК Верховний Суд відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно.
У справі, яка переглядається, судами встановлено, що відповідно до свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу власником автомобіля марки BMW 521i, 1997 року випуску, номерний знак №1, є Особа 11.
27.10.2010 між Особою 10 і Особою 9
укладено договір купівлі-продажу цього автомобіля. Особа 9 за цим договором сплатив Особі 10 $10800, про що останній написав розписку та видав нотаріально посвідчену довіреність на право розпоряджання автомобілем.
26.12.2011 працівники ДАІ вилучили в Особи 9 зазначений автомобіль, оскільки він перебував під арештом згідно з постановою державного виконавця від 14.05.2010.
Задовольняючи позов Особи 9, суд першої інстанції вважав, що Особа 10 на час укладення договору про відчуження автомобіля та видачі позивачеві довіреності на право розпоряджання ним не був власником цього автомобіля, оскільки автомобіль перебував у його розпорядженні на підставі виданої власником — Особою 11 довіреності. Крім того, суд зазначив, що договір купівлі-продажу автомобіля від 27.10.2010 не відповідає вимогам Правил роздрібної торгівлі транспортними засобами та їх складовими частинами, що мають ідентифікаційні номери, затверджених постановою КМ від 20.10.2010 №955, тому не є договором, укладеним у розумінні ч.1 ст.638 ЦК. У зв’язку з цим суд дійшов висновку про те, що Особа 10 отримав зазначені грошові кошти безпідставно, тому вони підлягають стягненню відповідно до ст.1212 ЦК.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову, апеляційний суд, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, вважав, що для застосування ст.1212 ЦК немає підстав, оскільки правовідносини сторін регулюються нормами зобов’язального права, які застосовуються до окремих видів угод.
Зокрема, за висновком апеляційного суду, між власником автомобіля Особою 11 та Особою 10 на підставі виданої власником автомобіля довіреності існували договірні правовідносини —
договір доручення з продажу автомобіля, який останнім виконаний 27.10.2010 шляхом продажу автомобіля Особи 9.
Оскільки у встановленому законом порядку зазначені договори визнані недійсними не були і виконані сторонами, то існування між ними зобов’язальних відносин, які виникли з угод, унеможливлює застосування до цих правовідносин норму ст.1212 ЦК, предметом регулювання якої є безпідставне набуття або збереження майна без достатньої правової підстави.
Разом з тим в інших справах з подібних правовідносин, на які, як наприклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, посилається у своїй заяві Особа 9, ВСС дійшов таких висновків:
— оскільки Особа 5, яка на час видачі позивачеві довіреності не була власником автомобіля, фактично його відчужила та отримала грошові кошти на свою користь, то отримані нею грошові кошти є безпідставно набутими в розумінні ст.1212 ЦК (ухвала від 25.12.2014);
— видачу довіреності чи передоручення повноважень на розпоряджання транспортним засобом, що був в експлуатації й має особливості цивільного обороту, без укладення договору купівлі-продажу не можна вважати договором, укладеним відповідно до закону; довіреністю на право користування автомобілем та розпискою підтверджується лише факт передачі грошових коштів, а не факт укладення договору купівлі-продажу автомобіля, тому, за висновком суду, Особа 5 згідно зі ст.1212 ЦК набула грошові кошти без достатньої правової підстави (ухвала від 26.06.2014).
Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права — ст.1212 ЦК у поєднанні з нормою ст.638 цього кодексу і пп.2, 8, 41, 42 порядку, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах ВС виходить з такого.
Загальні підстави для виникнення зобов’язань у зв’язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави визначені нормами гл.83 ЦК.
Стаття 1212 ЦК регулює випадки набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав.
Предметом регулювання інституту безпідставного набуття чи збереження майна є відносини, які виникають у зв’язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.
Зобов’язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов:
а) набуття або збереження майна;
б) набуття або збереження за рахунок іншої особи;
в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочину або інших підстав, передбачених ст.11 ЦК).
Об’єктивними умовами виникнення зобов’язань з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави виступають:
1) набуття або збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого);
2) шкода у вигляді зменшення або незбільшення майна в іншої особи (потерпілого);
3) обумовленість збільшення або збереження майна з боку набувача шляхом зменшення або відсутності збільшення на стороні потерпілого;
4) відсутність правової підстави для вказаної зміни майнового стану цих осіб.
За змістом ст.1212 ЦК безпідставно набутим є майно, набуте особою або збережене нею в себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави.
Відповідно до ч.1, п.1 ч.2 ст.11, чч.1, 2 ст.509 ЦК цивільні права та обов’язки виникають із дій осіб, що передбачені цими актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов’язки. До підстав виникнення цивільних прав та обов’язків, зокрема, належать договори та інші правочини. Зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. Зобов’язання виникають з підстав, установлених ст.11 цього кодексу.
Зобов’язання повинно належно виконуватись відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства — відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що зазвичай ставляться.
Згідно з ч.1 ст.177 ЦК об’єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші.
Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не грунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.
Частиною 1 ст.202 ЦК встановлено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.
Згідно з чч.1 та 2 ст.205 ЦК правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.
Правочин, для якого законом не встановлена обов’язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.
Приписами ч.1 ст.207 ЦК передбачено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.
З огляду на положення ч.1 ст.207 ЦК наявність письмових документів, які свідчать про волю сторін на відчуження автомобіля, та застосування судом першої інстанції до правовідносин сторін порядку здійснення оптової та роздрібної торгівлі транспортними засобами та їх складовими частинами, що мають ідентифікаційні номери, затвердженого постановою КМ від 11.11.2009 №1200 (який поширюється на суб’єктів господарювання у сфері оптової чи роздрібної торгівлі), суди апеляційної і касаційної інстанцій правильно застосували норму ст.638 ЦК та дійшли висновку про укладення сторонами у письмовій формі правочину щодо спірного автомобіля.
Доводи заяви Особи 9 про неправильне застосування судами пп.2, 8, 41, 42 порядку є необгрунтованими, оскільки обов’язок реєстрації придбаних транспортних засобів покладається на їхніх власників.
Той факт, що придбаний Особою 9 автомобіль перебував під арештом і відповідно до п.41 порядку не підлягав перереєстрації, не є підставою для застосування положень ст.1212 ЦК, а зумовлює інші наслідки, передбачені для зобов’язальних правовідносин.
Отже, системний аналіз положень ч.1, п.1 ч.2 ст.11, ч.1 ст.177, ч.1 ст.202, чч.1, 2 ст.205, ч.1 ст.207, ч.1 ст.1212 ЦК дає можливість дійти висновку про те, що чинний договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання грошей).
Майно не може вважатися набутим чи збереженим без достатніх правових підстав, якщо це відбулося в не заборонений цивільним законодавством спосіб з метою забезпечення породження учасниками відповідних правовідносин у майбутньому певних цивільних прав та обов’язків, зокрема внаслідок тих чи інших юридичних фактів, правомірних дій, які прямо передбачені ч.2 ст.11 ЦК.
Загальна умова ч.1 ст.1212 ЦК звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов’язальних (договірних) відносинах, бо отримане однією зі сторін у зобов’язанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі цієї тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання.
Набуття однією зі сторін зобов’язання майна за рахунок іншої сторони в порядку виконання договірного зобов’язання не вважається безпідставним.
Тобто в разі, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, ст.1212 ЦК можна застосовувати тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі.
Установивши у справі, яка переглядається, наявність у сторін договірних правовідносин, суди апеляційної і касаційної інстанцій дійшли обгрунтованого висновку про відсутність підстав для застосування ст.1212 ЦК у спірних правовідносинах.
Отже, у справі, яка переглядається, суди правильно застосували норму ст.1212 ЦК.
З огляду на викладене обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, що відповідно до ч.1 ст.3605 ЦПК є підставою для відмови в задоволенні заяви.
Керуючись п.1 ст.355, п.1 ч.1 ст.3603, ч.1 ст.3605 ЦПК, Судова палата у цивільних справах ВС
ПОСТАНОВИЛА:
У задоволенні заяви Особи 9 відмовити.
Постанова ВС є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п.3 ч.1 ст.355 ЦПК
© Закон і Бізнес
_03_03.png)
