ВССУ узагальнив практику щодо притягнення до матеріальної відповідальності

ВСС узагальнив підстави та назвав умови, що мають бути встановлені для притягнення працівників до матеріальної відповідальності.



Пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Постанова

від 11 грудня 2015 року м.Київ №12

Про узагальнення практики застосування судами законодавства, що регулює матеріальну відповідальність працівників за шкоду, заподіяну роботодавцю

Заслухавши та обговоривши інформацію судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ Олійник А.С. про узагальнення практики застосування судами законодавства, що регулює матеріальну відповідальність працівників за шкоду, заподіяну роботодавцю, керуючись пунктом 2 частини другої статті 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

ПОСТАНОВЛЯЄ:

1. Інформацію судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ Олійник А.С. взяти до відома.

2. Доручити судовій палаті у цивільних справах спільно з науково-експертним управлінням підготувати на основі узагальнення лист апеляційним судам для використання в практичній роботі.

Голова Б.ГУЛЬКО

Секретар пленуму Д.ЛУСПЕНИК

Узагальнення

Практики застосування судами законодавства, що регулює матеріальну відповідальність працівників за шкоду, заподіяну роботодавцю

(витяг)

1. Загальні правила щодо матеріальної відповідальності працівників визначаються гл.IX Кодексу законів про працю, Положенням про матеріальну відповідальність робочих і службовців за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації, затвердженим указом Президії Верховної Ради СРСР від 13.07.76 №4204-IX. Зазначені норми матеріального права визначають як підстави й умови покладення матеріальної відповідальності на працівників, так і розмір такої матеріальної відповідальності.

Під час розгляду справ про матеріальну відповідальність працівників за шкоду, заподіяну роботодавцю, застосовуються також інші нормативно-правові акти, які визначають або роз’яснюють порядок застосування деяких положень гл.ІХ КЗпП, зокрема: закон «Про визначення розміру збитків, завданих підприємству, установі, організації, знищенням (псуванням), недостачею або втратою дорогоцінних металів, дорогоцінного каміння та валютних цінностей» від 6.06.95 №217/95-ВР, порядок обчислення середньої заробітної плати, затверджений постановою Кабінету Міністрів від 8.02.95 №100; перелік посад і робіт, які заміщаються або виконуються робітниками, з якими підприємством, установою, організацією можуть укладатися письмові договори про повну матеріальну відповідальність за незабезпечення збереження цінностей, які були передані їм для збереження, обробки, продажу (відпуску), перевезення або застосування в процесі виробництва, затверджений постановою Держкомпраці СРСР і Секретаріатом ВЦРПС від 28.12.77 №447/24; типовий договір про повну індивідуальну матеріальну відповідальність, затверджений постановою Держкомпраці СРСР і Секретаріатом ВЦРПС від 28.12.77 №447/24; перелік робіт, при виконанні яких може запроваджуватися колективна (бригадна) матеріальна відповідальність, затверджений наказом Міністерства праці від 12.05.96 №43; типовий договір про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність, затверджений наказом Мінпраці від 12.05.96 №43; порядок визначення розміру збитків від розкрадання, нестачі, знищення (псування) матеріальних цінностей, затверджений постановою Кабінету Міністрів від 22.01.96 №116.

Зазначений перелік нормативно-правових актів, що регулюють питання матеріальної відповідальності працівників, не є вичерпним.

Крім того, судам слід керуватися роз’ясненнями, що містяться у постановах Пленуму Верховного Суду: «Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками» від 29.12.92 №14; «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 6.11.92 №9 та інформаційному листі ВСС «Про практику застосування судами при розгляді справ окремих норм трудового права» від 27.09.2012 №10-1389/0/4-12.

Вирішуючи питання про притягнення працівників до матеріальної відповідальності, роботодавець та суд під час розгляду справи повинні визначити, порушення яких конкретних норм стали причиною завданої шкоди.

Дії працівника, які не порушують законодавство про працю, є правомірними, а тому не можуть кваліфікуватися як трудові правопорушення (наприклад, відмова від переведення на іншу роботу). Не можна також уважати протиправним, а отже, застосовувати заходи матеріальної відповідальності, невиконання трудових обов’язків працівником, зумовлене станом його здоров’я чи внаслідок

недостатньої кваліфікації.

2. Вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суди повинні виходити з того, що відповідно до стст.15, 16 Цивільного процесуального кодексу у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ віднесено до компетенції інших органів чи судів.

У зв’язку з наведеним суди мають виходити з того, що критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне (справи за позовами, що виникають із будь-яких правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого

судочинства), по-друге, суб’єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа).

Оскільки справи про відшкодування шкоди, завданої підприємствам, установам, організаціям їх працівниками, виникають із трудових правовідносин і однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа, працівник, тому ця категорія справ підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Позови до працівника пред’являлися згідно зі ст.109 ЦПК за місцем його проживання або за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем його перебування. Разом з тим були випадки пред’явлення позовів із дотриманням альтернативної підсудності, тобто за місцем завдання шкоди.

Так, позов Головного управління охорони водних біоресурсів у м.Києві до Р.М.П. про відшкодування шкоди був пред’явлений до Шевченківського районного суду м.Києва, оскільки відповідачем шкода позивачу

була завдана за місцем роботи, яка територіально знаходиться у Шевченківському районі м.Києва.

У цій категорії справ позивач, роботодавець може обрати альтернативну підсудність і звернутись до суду з позовом за місцем завдання шкоди відповідно до ч.6 ст.110 ЦПК.

Разом із цим слід зазначити, що траплялися випадки, коли позивачі зверталися до суду з позовними заявами за місцем завдання шкоди, однак обгрунтувань цього їх позовні заяви не містили, у зв’язку з чим вони поверталися позивачам як не підсудні цьому суду.

Так, у справі за позовом ТОВ «Компанія «Арді» до К.Н.М. про стягнення шкоди, заподіяної при виконанні трудових обов’язків, суддею було повернуто позовну заяву позивачу через те, що відповідач знаходиться за межами Шевченківського району м.Києва, а з матеріалів позовної заяви не вбачається, що місцем завдання шкоди є територія Шевченківського району м.Києва.

3. Стаття 130 КЗпП містить загальні підстави і умови матеріальної відповідальності працівників.

У ч.1 ст.130 КЗпП передбачена матеріальна відповідальність працівників за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов’язків.

У чинному законодавстві поряд із поняттям матеріальної відповідальності визначена категорія цивільно-майнової відповідальності. Судам слід пам’ятати, що тотожні, на перший погляд, поняття за правовою природою істотно відрізняються одне від одного. Матеріальна відповідальність є інститутом трудового права. Умови, підстави, обсяг та порядок її застосування закріплено КЗпП. Майнова відповідальність є цивільно-правовою категорією. Правове забезпечення застосування заходів майнової відповідальності здійснює ЦК, тому вона не поширюється на трудові правовідносини. Галузева

належність матеріальної відповідальності до трудового права визначається характером правопорушення. Щодо шкоди, завданої роботодавцю працівником внаслідок недотримання трудової дисципліни, норми цивільного законодавства не застосовуються.

За трудовим законодавством суб’єктом матеріальної відповідальності може бути лише працівник, який знаходиться в трудових правовідносинах з підприємством, установою, організацією і заподіяв матеріальну шкоду внаслідок невиконання чи неналежного виконання трудових обов’язків, покладених на нього трудовим договором.

Поняття «працівник» розкрито в ст.1 закону «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» від 15.09.99 №1045-XIV. Працівник — це фізична особа, яка працює на підставі трудового договору на підприємстві, в установі, організації чи у фізичної особи, яка використовує найману працю.

Згідно з ч.1 ст.3 КЗпП законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Підставою трудових правовідносин є трудовий договір.

У ст.21 КЗпП передбачено, що трудовий договір є угодою між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою.

Слова в ч.1 ст.130 КЗпП «працівники несуть матеріальну відповідальність» означають, що матеріальна відповідальність може бути покладена на будь-якого працівника, який уклав трудовий договір з підприємством, установою, організацією.

Отже, суди обгрунтовано під час розгляду справ цієї категорії виходять з того, що не може відповідати перед

підприємством, установою чи організацією працівник, який не перебуває з ним у трудових правовідносинах.

Так, рішенням Шевченківського районного суду м.Запоріжжя від 21.06.2013, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 13.08.2013, відмовлено в задоволенні позову квартирно-експлуатаційного відділу м.Запоріжжя до Д.О.В. про стягнення матеріальної шкоди в розмірі 3900 грн., завданої під час виконання трудових обов’язків.

В обгрунтування позову позивач посилався на те, що відповідачка була позаштатним працівником КЕВ м.Запоріжжя на посаді інспектора з кадрів у період липень—грудень 2012 року, вона у липні, листопаді та грудні 2012 року зайво нарахувала премії працівникам КЕВ м.Запоріжжя, які на неї права не мали, оскільки мали дисциплінарні стягнення, на загальну суму 3900 грн. Позивач уважав, що це відбулось саме з вини відповідачки, яка надала до фінансово-економічного відділення КЕВ м.Запоріжжя неповну інформацію, в якій не зазначено про наявність дисциплінарних стягнень у певних працівників КЕВ м.Запоріжжя.

Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, зазначив, що з відповідачкою не було укладено трудовий договір та договір про повну матеріальну відповідальність, і тому посилання позивача на ст.134 КЗпП є безпідставними.

Частина 1 ст.130 КЗпП не виключає притягнення до матеріальної відповідальності неповнолітніх працівників.

Відповідно до стст.135-1, 135-2 КЗпП неповнолітні працівники не можуть нести лише повну матеріальну відповідальність на підставі письмового договору про повну матеріальну відповідальність та колективну (бригадну) матеріальну відповідальність.

У ст.130 КЗпП передбачено, що працівники несуть матеріальну відповідальність за шкоду заподіяну підприємству, установі, організації.

У стст.130, 131, 135-2, 136, 138 КЗпП для визначення суб’єкта таких правовідносин використовується термін «власник або уповноважений ним орган».

Водночас відповідно до ст.21 КЗпП стороною трудового договору може бути не тільки власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган, а й фізична особа.

У законі №1045-XIV для визначення особи, яка найняла працівника за трудовим договором, використовується термін «роботодавець», який узагальнює поняття «власник або уповноважений ним орган» та «фізична особа».

Так, у ст.1 закону №1045-XIV зазначено, що роботодавцем є власник підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, виду діяльності, галузевої належності або уповноважений ним орган (керівник) чи фізична особа, яка відповідно до законодавства використовує найману працю.

Таким чином, позивачами у справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації їх працівниками, можуть бути юридичні особи або фізичні особи, які використовують найману працю, яким завдано майнової шкоди, а відповідачами — завжди фізичні особи, які перебувають у трудових правовідносинах і заподіяли шкоду під час виконання трудових обов’язків.

4. Підставою настання матеріальної відповідальності працівників є трудове майнове правопорушення, тобто невиконання або неналежне виконання працівником покладених на нього трудових обов’язків, в результаті чого підприємству, установі чи організації була завдана майнова шкода.

Трудові обов’язки працівника визначаються законодавством, трудовим договором, посадовою інструкцією, наказами керівника тощо.

При покладенні матеріальної відповідальності права і законні інтереси працівників гарантуються шляхом встановлення відповідальності тільки за пряму дійсну шкоду, лише в межах і порядку, передбачених законодавством, і за умови, коли така шкода заподіяна підприємству, установі, організації винними протиправними діями (бездіяльністю) працівника (ч.2 ст.130 КЗпП).

Згідно з ч.2 ст.130 КЗпП умовами настання матеріальної відповідальності працівника є:

1) пряма дійсна шкода;

2) протиправна поведінка працівника;

3) вина в діях чи бездіяльності працівника;

4) прямий причинний зв’язок між протиправною і винною дією чи бездіяльністю працівника і шкодою, яка настала.

Під прямою дійсною шкодою, зокрема, слід розуміти втрату, погіршення або зниження цінності майна, необхідність для підприємства, установи, організації провести затрати на відновлення, придбання майна чи інших цінностей або провести зайві, тобто викликані внаслідок порушення працівником трудових обов’язків, грошові виплати.

З урахуванням викладеного до категорії прямої дійсної шкоди належать:

а) недостача матеріальних цінностей, виявлена у матеріально відповідальної особи або в іншої особи, якій матеріальні цінності передані у зв’язку з виконанням нею трудових обов’язків. Матеріальна відповідальність за недостачу матеріальних цінностей можлива лише в разі недостачі понад норму природної втрати. Якщо втрата природна, то притягнення працівника до матеріальної відповідальності неможливе. Якщо ж власник доведе, що втрата, хоч і не перевищує межі норм природної, не є природною, а спричинена винними діями працівника, то притягнення до матеріальної відповідальності можливе. Про недостачу мова йде у всіх випадках, коли працівник зобов’язаний відзвітувати про отримані матеріальні цінності, а при звіті (інвентаризації) виявиться їх менша кількість. При цьому термін «недостача» не розкриває причини зменшення кількості матеріальних цінностей;

б) втрата матеріальних цінностей. Під утратою розуміються такі випадки, коли майно було в наявності, а потім воно зникло, його не стало, незалежно від причин, з яких це трапилося;

в) знищення матеріальних цінностей. Частіше знищення як підстава матеріальної відповідальності буває пов’язана із дією стихійних сил, якщо можливість руйнівної дії цих сил зумовлена виною працівника. Вогонь — це стихія. Та він може бути викликаний порушенням працівником правил пожежної безпеки;

г) пошкодження матеріальних цінностей (сума прямої дійсної шкоди при цьому дорівнює сумі, на яку

знизилася вартість матеріальних цінностей, або сумі витрат на відновлення відповідних об’єктів);

д) зіпсуття матеріальних цінностей — це втрата матеріальними цінностями їх споживчих якостей;

е) неможливість стягнути вартість матеріальних цінностей, яких не вистачає, з постачальника (перевізника), який передав матеріальні цінності з недостачею. Таке трапляється, коли під час приймання продукції або товарів від постачальника під час приймання вантажу від органів транспорту виявляється недостача;

є) шкода, спричинена незаконним продажем товарів за зниженою ціною. Це може бути викликане помилкою в застосуванні прейскурантів, що були належно затверджені, неправильним калькулюванням ціни тощо, якщо можливість стягнення відповідних сум з контрагента за договором, що придбав товари за зниженою ціною, втрачена;

ж) витрати, спричинені незаконними або необгрунтованими виплатами (переплатами) за цивільно-правовими договорами, на користь державного і місцевого бюджетів, спеціальних фондів соціального страхування, коли можливість стягнення таких виплат (переплат) з організацій, які їх одержали, втрачена;

з) витрати, спричинені зайвими виплатами на користь працівників (основної та додаткової заробітної плати, сум компенсацій, допомоги по загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню, інших виплат), при відсутності можливості стягнення цих сум із працівників, які безпідставно одержали відповідні суми (з огляду на п.1 ч.2 ст.127 КЗпП такі можливості часто є відсутніми). До категорії прямої дійсної шкоди належать і безпідставні натуральні виплати (видачі) на користь працівників;

и) сплачені на користь контрагентів за цивільно-правовими договорами, державного чи місцевого

бюджетів, державних органів суми неустойки, фінансових санкцій, пені. Проте у п.4 постанови Пленуму ВС №14 звернуто увагу на недопустимість стягнення з працівника шкоди, заподіяної списанням з рахунків підприємств у дохід держави одержаного ними прибутку. Нестягнена з боржника неустойка не може бути віднесена до прямої дійсної шкоди. Це — неодержаний прибуток.

і) виплати на користь інших суб’єктів у порядку відшкодування шкоди, оскільки організація відповідає за шкоду, заподіяну діями її працівників. Підкреслимо, що притягнення до матеріальної відповідальності в цьому випадку, як і завжди, можливе, коли дії працівника кваліфікуються як невиконання або неналежне виконання трудових обов’язків;

ї) не стягнена з боржника дебіторська заборгованість, коли можливість її стягнення втрачена у зв’язку із закінченням строку позовної давності чи з інших причин (наприклад, у зв’язку з ліквідацією юридичної особи-боржника);

й) не стягнена з боржника шкода (за винятком тієї частини шкоди, яка належить до категорії неодержаного прибутку), якщо можливість її стягнення втрачена.

Протиправна поведінка працівника — це поведінка працівника, який не виконує чи неналежним чином виконує трудові обов’язки, передбачені приписами правових норм, трудовими договорами, наказами та розпорядженнями підприємств, установ та організацій.

Формами протиправної поведінки працівника є протиправна дія чи протиправна бездіяльність.

Обов’язковою умовою притягнення працівника до матеріальної відповідальності є вина.

Зі змісту ч.2 ст.130 КЗпП матеріальна відповідальність працівника настає тільки за наявності його вини в заподіянні підприємству, установі, організації майнової

шкоди.

Трудове законодавство не містить визначення вини. Тому суддям слід використовувати визначення вини, викладене в стст.23—25 Кримінального кодексу з урахуванням особливостей трудових правовідносин.

Вина працівника — це його психічне ставлення до вчинюваної дії чи бездіяльності та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності.

Отже, працівник визнається винним у заподіянні шкоди, якщо протиправне діяння вчинене ним умисно або з необережності (за винятком випадків, коли шкоду нанесено джерелом підвищеної небезпеки).

Умисел характеризується тим, що працівник усвідомлює протиправність свого діяння (дії чи бездіяльності), а також передбачає негативні наслідки своєї протиправної поведінки та бажає або свідомо допускає їх настання.

Необережність працівника, яка спричинила шкоду, як правило, полягає в недостатній передбачливості при виконанні трудових обов’язків: працівник або не передбачив негативних наслідків своєї дії чи бездіяльності, хоча міг і повинен був передбачити їх; або передбачив, однак легковажно понадіявся їх попередити.

Якщо працівник усвідомлював, що в його діях не виявляється належна турботливість про збереження майна власника, якщо він передбачав можливість настання прямої дійсної шкоди, але легковажно розраховував запобігти цим наслідкам, має місце необережна вина працівника у формі самовпевненості.

Якщо працівник не усвідомлював, що в його діях немає належної турботливості про збереження майна власника, якщо він не передбачав можливості заподіяння майну власника прямої дійсної шкоди, хоча за обставин, що склалися, міг і повинен був це усвідомлювати, у діях працівника є ознака необережної вини у формі недбалості.

Самовпевненість та недбалість також не виділяються в КЗпП, але ці дві форми необережної вини також можуть враховуватися при визначенні розміру прямої дійсної шкоди, що підлягає покриттю працівником відповідно до ч.1 ст.137 КЗпП.

Матеріальна відповідальність за трудовим законодавством настає незалежно від форми вини працівника: умислу чи необережності. Форма вини впливає на вид та межі матеріальної відповідальності.

Так, п.1 ч.1 ст.133 КЗпП встановлює обмежену матеріальну відповідальність за зіпсуття або знищення через недбалість матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), в тому числі при їх виготовленні, а також інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих працівникові в користування. За умисне знищення та умисне зіпсуття того ж майна п.5 ч.1 ст.134 КЗпП встановлена повна

матеріальна відповідальність.

Причинний зв’язок між протиправною і винною дією чи бездіяльністю працівника і майновою шкодою, яка сталася, повинен бути прямим (безпосереднім).

Прямий зв’язок — це такий, за якого майнова шкода безпосередньо, з неминучістю випливає з дій чи бездіяльності працівника.

У будь-якому разі працівник повинен нести матеріальну відповідальність лише за ту частину шкоди, яка безпосередньо випливає з його дій чи бездіяльності.

Адже згідно зі змістом ч.2 ст.130 КЗпП матеріальна відповідальність працівника за трудовим правовідношенням має особистий характер. Це пов’язано з тим, що виконувати доручену йому роботу працівник повинен особисто (ст.30 КЗпП).

Відсутність підстав чи однієї з умов матеріальної відповідальності звільняє працівника від обов’язку відшкодувати заподіяну шкоду.

Проведеним узагальненням виявлено непоодинокі випадки неповного з’ясування судами наявності підстав та умов матеріальної відповідальності працівників, невмотивованості судових рішень, що призводило до їх скасування апеляційними судами і ВСС та відповідно затягування строків розгляду справ цієї категорії.

Згідно з ч.2 ст.130 КЗпП матеріальна відповідальність, як правило, обмежується певною частиною заробітку працівника і не повинна перевищувати повного розміру заподіяної шкоди, за винятком випадків, передбачених законодавством.

Слова, що містяться в ч.2 ст.130 КЗпП, «повний розмір заподіяної шкоди» означають можливість стягнення з працівника, у передбачених законом випадках, суми, що дорівнює прямій дійсній шкоді.

Отже, повний розмір заподіяної шкоди в контексті ст.130 КЗпП є синонімом поняття прямої дійсної шкоди.

У ч.3 ст.130 КЗпП зазначено, що за наявності зазначених підстав і умов матеріальна відповідальність може бути покладена незалежно від притягнення працівника до дисциплінарної, адміністративної чи кримінальної відповідальності.

У абз.1 п.3 постанови Пленуму ВС №14 також зазначено, що відповідно зі ст.130 КЗпП відшкодування шкоди провадиться незалежно від притягнення працівника до дисциплінарної, адміністративної чи кримінальної відповідальності за дії (бездіяльність), якими заподіяна шкода підприємству, установі, організації.

Отже, згідно з ч.3 ст.130 КЗпП одночасне притягнення до матеріальної та інших видів відповідальності цілком допустиме, якщо тільки є підстави для притягнення працівника не тільки до матеріальної, а й до дисциплінарної, адміністративної чи кримінальної відповідальності. Це правило узгоджується зі ст.61 Конституції, яка забороняє двічі притягнення до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

У судовій практиці зустрічалися випадки зменшення судами розміру покриття шкоди, заподіяної працівником, на підставі того, що він вже був притягнутий до дисциплінарної відповідальності і з його заробітної плати були проведені відповідні відрахування, що суперечить вимогам ч.3 ст.130 КЗпП.

Наприклад, рішенням Новогродівського міського суду Донецької області від 1.04.2014 частково задоволено позов Новогродівського міського центру зайнятості до І.Н.І. про стягнення матеріальної шкоди.

Позивач вимоги обгрунтував тим, що постановою Донецького окружного адміністративного суду від 15.02.2012 встановлено факт здійснення зайвих виплат відповідачем, тому просив стягнути з відповідача на свою користь заподіяну матеріальну шкоду у розмірі середнього місячного заробітку — 4895 грн. 14 коп.

Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив із того, що відповідачка працювала директором зазначеного центру зайнятості з 8.07.2002 до 7.05.2013. Актом ревізії фінансово-господарської діяльності центру зайнятості за період з 1.01.2009 до 30.09.2011 контрольно-ревізійним управлінням встановлено факти зайво нарахованих та виплачених премій працівникам за період з 1.04.2009 до 30.04.2010 при відсутності наказу керівника на преміювання, зайва сплата лікарняних, відпускних, матеріальної допомоги та відповідно зайво перерахованих внесків у розмірі 11829 грн. 11 коп. Оскільки директор Новогродівського міського центру зайнятості як керівник несе матеріальну відповідальність за заподіяну шкоду, але з її заробітної плати проведені відрахування внаслідок зменшення надбавки у розмірі 4294 грн. 61 коп., то різницю між середньомісячним заробітком та сумою відрахувань стягнуто з відповідачки на користь позивача.

Ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 6.05.2014, залишеною без змін ухвалою ВСС від 20.08.2014, змінено рішення суду першої інстанції в частині розміру стягнення (справа №239/1020/13-ц, провадження №2/239/10/2014).

Такий висновок суду першої інстанції суперечить вимогам ч.1 ст.132, п.2 ч.1 ст.133 КЗпП. Враховуючи, що за працівників, які отримали зайві суми та відмовилися їх повертати, відповідачка як керівник Новогродівського міського центру зайнятості повинна була нести відповідальність у межах свого середнього місячного заробітку, який складає 4895 грн. 14 коп., тому помилковими є висновки суду першої інстанції щодо зменшення розміру відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної відповідачкою, з врахуванням того, що її було притягнуто до дисциплінарної відповідальності наказом Донецького обласного центру зайнятості від 28.12.2011 №401, яким позбавлено премії за підсумками роботи за грудень 2011 року та зменшено надбавку з 1.01.2012 у розмірі 25%, що потягло відрахування із заробітної плати на загальну суму 4294 грн. 61 коп.

Отже, висновки суду першої інстанції не грунтуються на законі, оскільки за наявності зазначених підстав і умов матеріальна відповідальність може бути покладена незалежно від притягнення працівника до дисциплінарної, адміністративної чи кримінальної відповідальності.

Згідно з ч.4 ст.130 КЗпП на працівників не може бути покладена відповідальність за шкоду, яка відноситься до категорії нормального виробничо-господарського ризику, а також за шкоду, заподіяну працівником, що перебував у стані крайньої необхідності.

Ризик — це поняття, яке характеризує діяльність (дії) працівника. Ризик як ознака діяльності працівника може свідчити про порушення ним правил виконання робіт, порушення ним трудових обов’язків, а може бути

притаманним правомірній поведінці працівника.

Ризик вважається обгрунтованим, якщо:

• мета не могла бути досягнута іншими, не ризикованими засобами;

• ризик відповідає значенню тієї мети, на досягнення якої його спрямовано;

• можливість настання шкідливих наслідків є малоймовірною. При завідомому заподіянні шкоди нормальний ризик відсутній;

• об’єктом ризику можуть виступати тільки матеріальні цінності, а не життя і здоров’я людей;

• ризикувати мають право тільки особи, що володіють певною професійною підготовкою і досвідом.

До нормального виробничо-господарського ризику може бути віднесено шкоду, що сталася при відшукуванні або випробуванні нових, виправданих у даних обставинах технологічних прийомів роботи, якщо були застосовані всі доступні заходи для запобігання шкоди і якщо при цьому неможливо було досягти бажаного результату в інший спосіб або для цього були потрібні значні витрати, що перевищують шкоду.

КЗпП визначення крайньої необхідності не надає. Тому до правовідносин щодо притягнення до матеріальної відповідальності за аналогією може застосовуватися визначення шкоди, завданої у стані крайньої необхідності, яке передбачено ст.1171 ЦК (шкода, завдана особі у зв’язку із вчиненням дій, спрямованих на усунення небезпеки, що загрожувала цивільним правам чи інтересам іншої фізичної або юридичної особи, якщо цю небезпеку за даних умов не можна було усунути іншими засобами).

Згідно з ч.4 ст.130 КЗпП відповідальність за не одержаний підприємством, установою, організацією прибуток може бути покладена лише на працівників, що

є посадовими особами.

При цьому не одержані або списані в доход держави прибутки з підстав, пов’язаних з неналежним виконанням працівником трудових обов’язків (так само як і інші неодержані прибутки) не можуть включатися до шкоди, яка підлягає відшкодуванню (ст.130 КЗпП, абз.2 п.4 постанови Пленуму ВС №14).

Обов’язок правильно організувати працю працівників, забезпечити її належний процес у різних, у тому числі й несприятливих трудових ситуаціях, а також попередження можливих збитків згідно стст.21, 141 КЗпП лежить на власнику або уповноваженому ним органу.

Отже, зі змісту ч.4 ст.130 КЗпП матеріальна відповідальність працівника передбачає обов’язок відшкодування шкоди, завданої лише наявному майну підприємства, установи, організації. Упущена вигода, неодержаний підприємством, установою, організацією

прибуток, доходи, які мали місце внаслідок порушення працівником прийнятих на себе трудових обов’язків, відшкодуванню не підлягають.

Під упущеною вигодою розуміється неодержання тих майнових цінностей, які підприємство, установа, організація могли б одержати при належному виконанні працівником своїх трудових обов’язків.

Визначаючи межі поняття прямої дійсної шкоди неодержаним прибутком, який виходить за межі названого поняття, прибуток судам необхідно розуміти так, як він визначається в ст.134 Податкового кодексу.

Проте законодавець відступає від принципу неприпустимості притягнення працівників до матеріальної відповідальності за неодержання прибутків, коли в ч.3 ст.1353 КЗпП приписує, що на підприємствах громадського харчування (на виробництві та в буфетах) і в комісійній торгівлі розмір шкоди, заподіяної розкраданням або недостачею

продукції і товарів, визначати за цінами, встановленими для продажу (реалізації) цієї продукції і товарів, які включають і прибуток.

Згідно з ч.5 ст.130 КЗпП працівник, який заподіяв шкоду, може добровільно покрити її повністю або частково. За згодою власника або уповноваженого ним органу працівник може передати для покриття заподіяної шкоди рівноцінне майно або поправити пошкоджене.

Такі способи покриття шкоди можливі після проведення власником службового розслідування, належного встановлення факту заподіяння шкоди і видання за результатами службового розслідування наказу. У наказі винним особам може бути запропоновано добровільно покрити шкоду, заподіяну підприємству шляхом передання працівником для покриття заподіяної шкоди рівноцінного майна чи полагодження пошкодженого майна. Проте, як встановлено проведеним узагальненням, переважною

формою покриття шкоди є грошова форма.

Так, ухвалою Жовтневого районного суду м.Маріуполя Донецької області від 27.06.2014 закрито провадження у справі за позовом ТОВ «Е.» до Г.С.О. про стягнення залишкової вартості неповернутого спецодягу в розмірі 1388 грн. 47 коп., у зв’язку з заявою представника позивача про відмову від позову, оскільки відповідач добровільно сплатив суму заборгованості (справа №263/4799/14-ц, провадження №2/263/2268/14).

5. Обов’язок власника або уповноваженого ним органу створити працівникам умови, необхідні для нормальної роботи і забезпечення повного збереження дорученого їм майна, передбачений ч.1 ст.131 КЗпП.

У разі невиконання власником цього обов’язку та за наявності вини працівника розмір покриття шкоди, заподіяної працівником, згідно з ч.1 ст.137 КЗпП повинен бути зменшений. Якщо ж власник зазначені свої обов’язки не виконав, а вини працівника в незабезпеченні збереження майна власника немає, працівник взагалі не може нести матеріальну відповідальність.

Так, Подільський районний суд м.Києва при ухваленні рішення 26.06.2014 про відмову в задоволенні позову ПП «Лукойл-Україна» до Б.М.Л. про відшкодування шкоди, завданої під час виконання трудових обов’язків, виходив із того, що у порушення вимог закону позивачем не вказано, якими неправомірними діями відповідачки завдано шкоду підприємству, які трудові обов’язки нею були порушені, що призвело до завдання шкоди, у чому конкретно полягала вина відповідачки, не вказано ступінь її вини та пропорційну їй частку загальної шкоди, не зазначено, в якій конкретно обстановці було заподіяно нею шкоду. Судом першої інстанції при цьому враховано також і відсутність доказів того, що в АЗС №11-27 були створені умови, які забезпечували б схоронність матеріальних цінностей та нормальну роботу з ними.

Позивач, обгрунтовуючи свої вимоги, посилався на те, що відповідачка, з якою укладено 25.06.2013 договір про колективну матеріальну відповідальність, працюючи на посаді консультанта-продавця супутніх товарів АЗС №11-27, порушила певні пункти посадової інструкції, що призвело до нестачі товарно-матеріальних цінностей.

Погоджуючись з таким рішенням суду по суті, все ж таки слід зазначити, що суд не виконав у повному обсязі покладені на нього ч.4 ст.10 та іншими нормами ЦПК обов’язку забезпечити змагальний процес, сприяти у здійсненні сторонами своїх процесуальних прав і обов’язків, оскільки не запропонував позивачу надати відповідні докази, уточнити позов, не з’ясував фактичних обставин, а просто виходив лише з мотивів позову, самоусунувшись від інших своїх процесуальних дій.

Частиною 2 ст.131 КЗпП покладено на працівників обов’язок бережливо ставитися до майна підприємства, установи, організації і вживати заходів щодо запобігання шкоді.

Проте за межами робочого часу працівник звільняється від виконання не тільки трудового обов’язку виконувати роботу відповідно до трудового договору, а й від виконання абсолютної більшості інших трудових обов’язків, покладених на нього правилами внутрішнього трудового розпорядку. Тому працівник не може нести відповідальність за несхоронність майна, яке йому передали для зберігання, використання в процесі роботи або з іншою метою, у період після закінчення робочого часу і до його початку.

6. У КЗпП межі матеріальної відповідальності працівників диференціюються залежно від форми вини працівника, характеру допущеного ним порушення обов’язків, виду майна, якому заподіяна шкода, і трудової функції, що

виконується працівником.

КЗпП передбачає два види матеріальної відповідальності: обмежену (стст.132, 133 КЗпП) й повну (ст.134 КЗпП).

Основним видом є обмежена матеріальна відповідальність. Обсяг цієї відповідальності зумовлений розміром заподіяної шкоди, але обмежується середньомісячним заробітком працівника.

Статтею 132 КЗпП передбачено, що за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов’язків, працівники, крім працівників, що є посадовими особами, з вини яких заподіяно шкоду, несуть матеріальну відповідальність у розмірі прямої дійсної шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку. Матеріальна відповідальність понад середній місячний заробіток допускається лише у випадках, зазначених у законодавстві.

У абз.1 п.4 постанови Пленуму ВС №14 також зазначено, що за правилами ст.132 КЗпП за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов’язків, працівники, з вини яких її заподіяно, несуть матеріальну відповідальність у розмірі прямої дійсної шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку, крім випадків, коли законодавством вона передбачена у більшому, ніж цей заробіток, розмірі. Якщо межі матеріальної відповідальності були визначені в укладеному з працівником контракті, вона покладається на нього відповідно до умов контракту.

При визначені середнього місячного заробітку суди повинні враховувати, що він визначається відповідно до затвердженого постановою Кабінету Міністрів від 8.02.95 №100 Порядку обчислення середньої заробітної плати (зі змінами, внесеними постановою Кабінету Міністрів від 16.05.95 №348), а саме виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують вирішенню судом справи про відшкодування

шкоди, або за фактично відпрацьований час, якщо працівник пропрацював менше двох місяців, а в разі, коли працівник останні місяці перед вирішенням справи не працював або справа вирішується після його звільнення — виходячи з виплат за попередні два місяці роботи на зазначеному підприємстві (в установі, організації).

Зі змісту ст.132 КЗпП та постанови Пленуму ВС №14 при заподіянні працівником прямої дійсної шкоди в розмірі, що менше середнього місячного заробітку, працівник зобов’язаний відшкодувати пряму дійсну шкоду повністю. Якщо ж пряма дійсна шкода, що заподіяна працівником підприємству, перевищує середній місячний заробіток працівника, з останнього стягується лише сума, що дорівнює середньому місячному заробітку, а решта шкоди працівником не покривається. Однак така межа матеріальної відповідальності не поширюється на працівників, які є посадовими особами, та діє тільки в тому випадку, якщо працівник притягується до матеріальної відповідальності за одне правопорушення. Якщо ж працівник притягується до матеріальної відповідальності за кількома правопорушеннями, то й загальна межа його відповідальності буде дорівнювати середньому місячному заробітку за кілька місяців.

7. Статтею 133 КЗпП передбачені випадки обмеженої матеріальної відповідальності працівників, проте КЗпП не визначає вичерпний їх перелік.

Вирішуючи спори про відшкодування шкоди, заподіяної зіпсуттям або знищенням через недбалість матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), суди повинні мати на увазі, що на підставі п.1 ч.1 ст.133 КЗпП несуть матеріальну відповідальність в межах середнього місячного заробітку працівники, які допустили зіпсуття або знищення цих цінностей у ході трудового процесу. На інших працівників з числа службових осіб (наприклад, майстра, технолога), якщо шкода від

зіпсуття або знищення через недбалість зазначених цінностей заподіяна внаслідок їх неправильних службових дій (бездіяльності), матеріальна відповідальність покладається відповідно до ст.132 КЗпП також в межах середнього місячного заробітку. Відповідальність у тому ж розмірі за зіпсуття або знищення через недбалість інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів покладається на працівника, якщо названі цінності були видані йому в користування у зв’язку з виконанням трудових обов’язків (п.5 постанови Пленуму ВС №14).

Поки матеріали, придбані для забезпечення господарської діяльності, зберігаються на складі, за їх збереження відповідно до п.1 ч.1 ст.134 КЗпП матеріальну відповідальність несе комірник, завідувач складу, інша матеріально відповідальна особа або бригада матеріально відповідальних осіб. У цьому випадку неправильним було б застосування п.1 ч.1

ст.133 КЗпП. З передачею матеріалів або напівфабрикатів із складу в цех, їх збереження на випадок зіпсуття чи знищення забезпечується за допомогою п.1 ч.1 ст.133 КЗпП. Пункт 1 ч.1 ст.133 КЗпП буде забезпечувати збереження матеріалів, напівфабрикатів на випадок їх зіпсуття чи знищення аж до того моменту, коли вони отримають статус виробів (продукції). Зіпсуття або знищення виробів (продукції) при їх виготовленні — це пряма дійсна шкода, заподіяна випуском браку. Збереження готових виробів (продукції) буде забезпечуватися відповідно до п.1 ч.1 ст.134 КЗпП.

Зі змісту п.1 ч.1 ст.133 КЗпП обмежена матеріальна відповідальність працівника виникає за будь-яку майнову шкоду, заподіяну ним роботодавцеві з недбалості, по необережності. Вона може бути викликана зіпсуттям або знищенням матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), в тому числі під час їх виготовлення, а також інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих підприємством, установою, організацією працівникові в користування. Якщо працівник умисно заподіє таку ж шкоду, то він нестиме матеріальну відповідальність за п.5 ч.1 ст.134 КЗпП. Тому суддям в кожній конкретній ситуації при притягненні працівника до матеріальної відповідальності необхідно з’ясувати як предмет посягання, так і форму вини — умисел чи необережність.

Для визначення понять матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції) суддями повинні застосовуватися нормативні акти, які регулюють порядок ведення бухгалтерського обліку виробничо-господарської діяльності.

Видача цінностей, перерахованих у п.1 ч.1 ст.133 КЗпП, повинна бути оформлена документально і засвідчуватися підписом працівника.

Пункт 2 ч.1 ст.133 КЗпП встановлює обмежену матеріальну відповідальність окремого кола працівників: керівників підприємств, установ, організацій, їх структурних підрозділів та їх заступників, за широкий спектр порушень трудових обов’язків, що потягли пряму дійсну шкоду.

На підставі п.2 ч.1 ст.133 КЗпП за шкоду, заподіяну зайвими грошовими виплатами, неправильною постановкою обліку і зберігання матеріальних чи грошових цінностей, невжиттям необхідних заходів до запобігання простоям, матеріальну відповідальність в межах прямої дійсної шкоди, але не більше середнього місячного заробітку, несуть винні в цьому директори, начальники і інші керівники підприємств, установ, організацій та їх заступники; керівники та їх заступники будь-яких структурних підрозділів, передбачених статутом підприємства, установи, організації чи іншим відповідним положенням (абз.1 п.6 постанови Пленуму ВС №14).

До зайвих грошових виплат відносяться, зокрема, суми стягнення штрафів, заробітної плати, виплачені звільненому працівникові у зв’язку з затримкою з вини службової особи видачі трудової книжки, розрахунку, неправильним формулюванням причин звільнення тощо. При виявленні безпосередніх заподіювачів шкоди, викликаної виплатою зайвих сум, знищенням чи зіпсуттям матеріальних цінностей, вони зобов’язані відшкодувати шкоду в межах, встановлених законодавством. Зазначені вище службові особи в цих випадках несуть матеріальну відповідальність в межах свого середньомісячного заробітку за ту частину шкоди, що не відшкодована безпосередніми її заподіювачами. При цьому загальна сума, що підлягає стягненню, не повинна перевищувати заподіяну шкоду. На них самих покладається матеріальна відповідальність у зазначених межах, якщо з їх вини не було своєчасно вжито заходів до стягнення шкоди з безпосередніх заподіювачів її й таку можливість підприємство втратило (абз.2 п.6 постанови Пленуму

ВС №14).

Невжиття необхідних заходів для запобігання простоям як підстава матеріальної відповідальності повинно кваліфікуватися як різновид зайвих грошових виплат, оскільки покладення на керівників підприємств, установ, організацій та їх заступників, а також керівників структурних підрозділів на підприємствах, в установах, організаціях та їх заступників повної матеріальної відповідальності за неодержаний внаслідок простою прибуток неможливе, а простій призводить до зайвих грошових виплат у вигляді збереження за працівником частини заробітної плати за період простою, а також (можливо) у вигляді виплат неустойки та збитків за договорами, якщо простої призвели до неналежного виконання договірних зобов’язань.

Керівники підприємств, установ, організацій та їх заступники, а також керівники структурних підрозділів на підприємствах, в установах, організаціях та їх

заступники нестимуть матеріальну відповідальність на підставі п.2 ч.1 ст.133 КЗпП не за будь-яке незбереження матеріальних цінностей, а тільки в тих випадках, по-перше, якщо буде доведено, що їх недостача перебуває в причинному зв’язку з неправильним їх зберіганням, і лише через те, що правильне зберігання входить до кола трудових обов’язків керівника підприємства, установи, організації та їх заступників, а також керівників структурних підрозділів на підприємствах, в установах, організаціях та їх заступників. По-друге, навіть у тих випадках, коли працівник, що належить до кола осіб, які несуть матеріальну відповідальність на підставі п.2 ч.1 ст.133 КЗпП, вчинив порушення, коли настала пряма дійсна шкода, цей працівник не повинен нести матеріальну відповідальність за наявності того суб’єкта, який безпосередньо вчинив дії, спрямовані на незбереження матеріальних цінностей.

Так, наприклад, якщо шкоду заподіяно шляхом розкрадання матеріальних цінностей, керівники підприємств, установ, організацій та їх заступники, а також керівники структурних підрозділів на підприємствах, в установах, організаціях та їх заступники можуть відповідати лише у випадках, коли правопорушник (розкрадач) не встановлений.

8. Згідно з трудовим законодавством працівника не можна притягнути до повної матеріальної відповідальності у випадках, не передбачених ст.134 КЗпП.

Відповідно до законодавства працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, у випадку, коли між працівником і підприємством, установою, організацією відповідно до ст.1351 цього кодексу укладено письмовий договір про взяття на себе працівником повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілісності майна та інших цінностей, переданих йому для зберігання або для інших цілей (п.1

ч.1ст.134 КЗпП).

Зі змісту п.1 ч.1 ст.134 КЗпП за шкоду, заподіяну працівником іншому майну підприємства, установи, організації, яким він користується в процесі праці, працівник нестиме матеріальну відповідальність на загальних підставах.

Наприклад, рішенням Дніпровського районного суду м.Києва частково задоволено позов ПП «Константа» до Г.М.В. про стягнення матеріальної шкоди в розмірі 6030 грн., завданої внаслідок пошкодження автомобіля, та стягнуто матеріальну шкоду, завдану під час виконання трудових обов’язків в розмірі 690 грн. 91 коп., що не перевищує середній місячний заробіток Г.М.В.

Як встановлено з матеріалів цивільної справи, 16.07.2012 Г.М.В. був прийнятий на посаду водія вантажного автомобіля. У цей же день з ним був укладений договір про повну матеріальну відповідальність та на підставі наказу за Г.М.В. закріплено автомобіль «ДАФ» і призначено його відповідальним за експлуатацію та технічний стан вказаного автомобіля. Внаслідок порушення Г.М.В. правил експлуатації транспортного засобу підприємству завдано збитки в розмірі 6030 грн., які пов’язані з його відновлювальним ремонтом.

Позивач уважав, що, оскільки відповідач несе повну матеріальну відповідальність за зберігання та цілісність ввірених йому матеріальних цінностей, то він має право вимагати відшкодування за рахунок відповідача завданих збитків у межах фактичних витрат, пов’язаних з ремонтом транспортного засобу.

Судом першої інстанції вірно встановлено, що договір про повну індивідуальну матеріальну відповідальність, що укладений між сторонами, має юридичну силу тільки в частині відповідальності Г.М.В. за збереження матеріальних цінностей (вантажу), що передаються йому позивачем для перевезення з покладенням на нього обов’язків експедитора. У частині відповідальності Г.М.В. за збереження автомобіля, на якому він як водій, здійснює перевезення вантажу, цей договір юридичної сили не має.

Таким чином, судом першої інстанції не встановлено обставин для притягнення відповідача до відповідальності у повному розмірі шкоди, заподіяної підприємству, внаслідок скоєння дорожньо-транспортної пригоди.

У правовому висновку ВСУ від 25.04.2012 у справі №6-16цс12 зазначено, що договори про повну матеріальну відповідальність з працівниками, чиї посади (виконувана робота) в переліку посад і робіт, які заміщаються або виконуються робітниками, з якими підприємством, установою, організацією можуть укладатися письмові договори про повну матеріальну відповідальність за незабезпечення збереження цінностей, які були передані їм для збереження, обробки, продажу (відпуску), перевезення або

застосування в процесі виробництва, не вказані, юридичної сили не мають і не можуть бути підставою для матеріальної відповідальності у повному розмірі заподіяної з їх вини шкоди.

Отже, договори про повну матеріальну відповідальність можна укладати в письмовій формі тільки з працівниками визначених категорій. Договори про повну матеріальну відповідальність, укладені з особами, які не включені до переліку категорій працівників, з котрими можна такі договори укладати, є недійсними.

Таким чином, сам по собі факт укладення з працівником договору про повну матеріальну відповідальність не є підставою для покладення матеріальної відповідальності у повному розмірі шкоди за п.1 ч.1 ст.134 КЗпП.

При цьому слід зазначити, що на вказану обставину Деснянський районний суд м.Києва, в провадженні якого перебувала справа за позовом Київської міської кредитної спілки «Київське міське кредитне товариство» до Х.А.В. про відшкодування шкоди, звернув увагу лише після скасування ухвалою ВСС від 12.03.2014 заочного рішення в цій справі від 16.02.2012 про задоволення позову та ухвали Апеляційного суду м.Києва від 2.10.2013, яким останнє залишено без змін.

Рішенням Оболонського районного суду м.Києва від 8.10.2014 задоволено позов Національного музею історії України до Б.В.С. про відшкодування шкоди, завданої під час виконання трудових обов’язків.

Як встановлено судом, відповідач, працюючи на посаді водія, уклав з позивачем договір про повну матеріальну відповідальність, однак не здійснив належного зберігання автомобіля «Шевролет Авео», внаслідок чого його було викрадено. Судом першої інстанції стягнуто з відповідача на користь позивача вартість автомобіля, вартість подорожніх листів та вартість бензину, яким був заправлений автомобіль.

Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції не звернув уваги на те, що посада водія не входить до переліку посад, з якими можна укладати договори про повну матеріальну відповідальність.

Як бачимо, роботодавці всупереч чинному законодавству укладали з працівниками договори про повну матеріальну відповідальність, навіть коли така можливість законодавчо не була обумовлена.

Судам при розгляді справ про матеріальну відповідальність на підставі письмового договору, укладеного працівником з підприємством, установою, організацією про взяття на себе повної матеріальної відповідальності, потрібно перевіряти відповідність посади відповідача, працівника, переліку посад і робіт, які заміщаються або виконуються робітниками, з якими підприємством, установою, організацією можуть укладатися письмові договори про повну матеріальну відповідальність за незабезпечення збереження цінностей, які були передані їм для збереження, обробки, продажу (відпуску), перевезення або застосування в процесі виробництва.

У листі Міністерства праці та соціальної політики від 27.05.2008 №146/06/186-88, крім того, зазначено, що наявність посади або роботи в переліку посад і робіт, які заміщаються або виконуються робітниками, з якими підприємством, установою, організацією можуть укладатися письмові договори про повну матеріальну відповідальність за незабезпечення збереження цінностей, які були передані їм для збереження, обробки, продажу (відпуску), перевезення або застосування в процесі виробництва, не дає підстави для укладення договору про повну матеріальну відповідальність, якщо у змісті трудової функції працівника відсутні перелічені обов’язки.

Отже, ще однією з умов укладення договору про повну матеріальну відповідальність є виконання працівником роботи, безпосередньо пов’язаної із зберіганням, обробкою, продажем (відпуском), перевезенням або застосуванням в процесі виробництва цінностей.

У листі ВСС «Про практику застосування судами при розгляді справ окремих норм трудового права» від 27.09.2012 №10-1389/0/4-12 також зазначено, що, розглядаючи справи про матеріальну відповідальність на підставі письмового договору, укладеного працівником з підприємством, установою, організацією, про взяття на себе повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілісності майна та інших цінностей (недостача, зіпсування), переданих йому для зберігання або інших цілей (п.1 ч.1 ст.134 КЗпП), суд зобов’язаний перевірити, чи належить працівник до категорії працівників, з якими згідно зі ст.1351 КЗпП може бути укладено такий договір, та чи був він укладений. За відсутності цих умов на працівника за заподіяну ним шкоду може бути покладено лише обмежену матеріальну відповідальність, якщо згідно із чинним законодавством працівник з інших підстав не несе матеріальної відповідальності у повному розмірі шкоди.

Згідно з п.2 ч.1 ст.134 КЗпП відповідно до законодавства працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, у випадку, коли майно та інші цінності були одержані працівником під звіт за разовою довіреністю або за іншими разовими документами.

Отже, підставою повної матеріальної відповідальності в цьому випадку є заподіяння шкоди невиконанням чи неналежним виконанням прийнятого працівником на себе обов’язку виконати окреме трудове завдання — одержати від третьої особи чи матеріально відповідального працівника трудового колективу за разовою довіреністю або іншим разовим документом під свою відповідальність визначене майно та інші цінності і передати його (повернути) в цілості і збереженості власнику або уповноваженому ним органу.

Порядок видачі разових довіреностей і відпуску по них товарно-матеріальних цінностей установлено стст.244—246 ЦК, а також Інструкцією про порядок реєстрації виданих, повернутих і використаних довіреностей на одержання цінностей, затвердженою наказом Міністерства фінансів від 16.05.96 №99 (Інструкція про порядок реєстрації виданих, повернутих і використаних довіреностей на одержання цінностей).

Довіреність підписується керівником та головним бухгалтером підприємства або їх заступниками та особами, які на те уповноважені керівником підприємства. До видачі довіреності особи інструктуються про порядок і терміни використання та звітування про використання довіреності або повернення невикористаної довіреності. Забороняється видавати довіреності, які повністю або частково не заповнені, не мають зразків підпису осіб, на ім’я яких вони виписані. Строк дії довіреності встановлюється в залежності від можливості одержання та вивозу

відповідних цінностей за нарядом, рахунком, накладною або іншим документом, що їх замінює, на підставі якого видана довіреність, однак, не більше як на 10 днів. Особа, якій видана довіреність, зобов’язана не пізніше наступного дня після кожного випадку доставки на підприємство одержаних за довіреністю цінностей, незалежно від того, одержані цінності за довіреністю повністю або частково, подати працівнику підприємства, який здійснює виписування та реєстрацію довіреностей, документ про одержання нею цінностей та їх здачу на склад (комору) або матеріально відповідальній особі. Забороняється відпускати цінності у випадках: а) подання довіреності, виданої з порушенням встановленого порядку заповнення або з незаповненими реквізитами; б) подання довіреності, яка має виправлення і помарки, що не підтверджені підписами тих же осіб, які підписали довіреність; в) відсутності у довіреної особи вказаного у довіреності паспорта або іншого документа, що засвідчує довірену особу; г) закінчення строку дії довіреності; д) одержання повідомлення підприємства-одержувача цінностей про анулювання довіреності (пп.5—8, 10, 12 Інструкції про порядок реєстрації виданих, повернутих і використаних довіреностей на одержання цінностей).

Коло осіб, яким може видаватися довіреність на отримання майна та інших цінностей, законодавством не визначене. У зв’язку з цим таке окреме завдання може взяти на себе будь-який працівник трудового колективу.

Під іншими разовими документами слід розуміти накладні, відомості, рахунки-фактури тощо, передбачені відповідними правилами забезпечення первинного бухгалтерського обліку. Накладними або іншими документами оформляється видача матеріальних цінностей із складів, торгових залів для відправлення їх в інші організації, для торгівлі з лотків, у кіосках тощо.

Відмова працівника від одержання майна та інших цінностей за довіреністю або за іншими разовими документами для вчинення операцій, що не входять до кола його посадових обов’язків, не є порушенням трудової дисципліни, оскільки покласти повну матеріальну відповідальність на працівника можна тільки за його згодою.

Працівник, який одержав майно або інші цінності за довіреністю або іншим разовим документом, відповідає за їх втрату, за їх недостачу, ушкодження або псування.

У судовій практиці за період, що аналізувався, є приклади, коли судом на підставі п.2 ч.1 ст.134 КЗпП було витребувано матеріальні цінності від працівника, хоча трудовим законодавством не передбачено такого способу захисту прав позивача.

Так, ухвалою ВСС від 11.12.2013 частково задоволено касаційну скаргу Т.Т.Т. на рішення Димитровського міського суду Донецької області від 27.06.2013 та рішення Апеляційного суду Донецької області від 8.08.2013 у справі за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Трансбудінвестхолдинг» до Т.Т.Т., третьої особи — публічного акціонерного товариства «ДТЕК Шахта Комсомолець Донбасу», про повернення підприємству товарно-матеріальних цінностей. Рішення апеляційного суду скасовано, справу передано на новий розгляд до апеляційного суду.

Судами встановлено, що Т.Т.Т. на підставі наказу від 13.07.2011 був прийнятий на посаду комірника ТОВ «Трансбудінвестхолдинг». У посадові обов’язки комірника входили, зокрема, приймання та видача товарно-матеріальних цінностей.

Згідно з накладними на внутрішнє переміщення від 14.11.2011 та від 28.11.2011 Т.Т.Т. отримав різні будівельні матеріали, а всього на загальну суму 98219 грн. 23 коп.

Наказом від 22.02.2012 Т.Т.Т. був звільнений з ТОВ «Трансбудінвестхолдинг» на підставі ст.38 КЗпП з власної ініціативи.

Відповідно до акта контрольної перевірки інвентаризації цінностей від 20.08.2012, проведеної комісією ТОВ «Трансбудінвестхолдинг», виявлено недостачу 10 найменувань цінностей на загальну суму 98219 грн. 23 коп.

Рішенням суду першої інстанції позов ТОВ «Трансбудінвестхолдинг» про повернення підприємству товарно-матеріальних цінностей задоволено частково та стягнуто з Т.Т.Т. 40000 грн. у рахунок відшкодування не повернутого підприємству майна.

Рішенням апеляційного суду рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позову про повернення підприємству товарно-матеріальних цінностей та зобов’язано Т.Т.Т. повернути ТОВ «Трансбудінвестхолдинг» матеріали на суму 98219 грн. 23 коп.

Апеляційний суд, ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, виходив із того, що відповідач повинен нести матеріальну відповідальність на підставі п.2 ч.1 ст.134 КЗпП у зв’язку з отриманням ним під звіт за разовими документами будівельних матеріалів, та витребував у Т.Т.Т. матеріальні цінності на суму 98219 грн. 23 коп.

ВСС з такими висновками апеляційного суду не погодився.

Апеляційний суд, витребовуючи від відповідача матеріальні цінності на підставі п.2 ч.1 ст.134 КЗпП, не звернув уваги на те, що трудовим законодавством не передбачено захист прав позивача шляхом витребування майна від недобросовісного набувача; не визначився, які між сторонами виникли правовідносини; яка правова норма підлягає застосуванню до них.

Зокрема, апеляційний суд не врахував, що згідно із вищенаведеною нормою КЗпП підприємство має право

на відшкодування шкоди, заподіяної з вини працівника.

Разом із тим, покладаючи відповідальність на відповідача, апеляційний суд у порушення вимог стст.212—214, 315 ЦПК не звернув уваги на те, що за період роботи відповідача та на момент звільнення останнього позивачем не було зафіксовано жодної недостачі товарно-матеріальних цінностей на підприємстві. Беручи до уваги як доказ вини відповідача акт контрольної перевірки інвентаризації цінностей, проведеної комісією ТОВ «Трансбудінвестхолдинг», апеляційний суд не звернув уваги на те, що зазначений акт складено 20.08.2012, тобто через 7 місяців після звільнення Т.Т.Т. Доказів на підтвердження відсутності майна на момент звільнення відповідача позивач не надав, і суд їх не встановив.

Відповідно до законодавства працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації у випадку, коли шкоду завдано діями працівника, які мають ознаки діянь, переслідуваних у кримінальному порядку (п.3 ч.1 ст.134 КЗпП).

У п.10 положення про матеріальну відповідальність робітників і службовців за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації, також зазначено, що робітники і службовці несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоду, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, коли шкоди завдано діями працівника, які мають ознаки діянь, переслідуваних у кримінальному порядку.

Для покладення відповідальності за п.3 ч.1 ст.134 КЗпП судам необхідно встановити не факт притягнення працівника до кримінальної відповідальності, а наявності в його діях складу злочину. Відповідальність працівника за п.3 ч.1 ст.134 КЗпП виникає за умови, що злочинний характер його діянь (наприклад, кваліфікація за відповідними статтями КК: необережне знищення або пошкодження майна (ст.196 КК); порушення обов’язків щодо охорони майна (ст.197 КК); службова недбалість (ст.367 КК); злочини у сфері господарської діяльності (розд.VII КК)) підтверджено у встановленому порядку вироком суду.

Наприклад, рішенням Оболонського районного суду м.Києва від 19.12.2013 задоволено позов ПАТ «АКБ Київ» до Б.Т.В. про стягнення грошових коштів і відшкодування збитків та на підставі п.3 ч.1 ст.134 КЗпП стягнуто 837038 грн. 20 коп., сплачених М.Д.С.

Як встановлено судом, Б.Т.В., перебуваючи в трудових відносинах з ПАТ «АКБ Київ», де обіймала посаду головного економіста сектору роздрібного бізнесу Оболонського відділення ПАТ «АКБ Київ» та головного спеціаліста сектору по роботі з юридичними особами Оболонського відділення ПАТ «АКБ Київ», з метою привласнення чужих коштів, таємно, від імені вкладника ПАТ «АКБ Київ» — М.Д.С., оформила заяву про видачу готівки від 29.12.2009 №16 та отримала через касу €80000, тобто вчинила злочин, що підтверджується вироком цього ж суду від 16.11.2012.

Працівник також нестиме повну матеріальну відповідальність на підставі п.3 ч.1 ст.134 КЗпП і у випадку, коли наявність складу кримінального правопорушення в його діях буде установлено органами досудового розслідування (повідомлено про підозру з наступним припиненням провадження у справі за нереабілітуючою підставою, яка не виключає кримінальну відповідальність).

Повна матеріальна відповідальність на цій підставі настає незалежно від виконуваної роботи або посади, яку обіймає працівник, і від того, чи укладено з ним договір про взяття на себе повної матеріальної відповідальності.

При розгляді справ за позовами про матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної діями працівника, які мають ознаки діянь, переслідуваних у кримінальному порядку, суди мають враховувати, крім постанови Пленуму ВС №14, роз’яснення судам, викладені в постанові Пленуму ВС «Про практику застосування судами України законодавства про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної злочином, і стягнення безпідставно нажитого майна» від 31.03.89 №3.

У п.9 постанови Пленуму ВС №14 зазначено, що до позовних заяв про матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної діями працівника, які мають ознаки діянь, переслідуваних у кримінальному порядку (п.3 ч.1 ст.134 КЗпП), повинні додаватись докази, які підтверджують, що вчинення працівником таких діянь встановлено у порядку кримінального судочинства.

Матеріальна відповідальність у повному розмірі шкоди покладається і в тих випадках, коли шкода, заподіяна діями працівника, що мають ознаки діянь, переслідуваних у кримінальному порядку, але він був звільнений від кримінальної відповідальності у зв’язку зі спливом строку давності для притягнення до кримінальної відповідальності, або з інших підстав, передбачених законом.

При винесенні виправдального вироку (закритті провадження у кримінальній справі) за відсутністю складу злочину суд, розглядаючи справу в порядку цивільного судочинства, вправі з інших передбачених законом підстав задовольнити позов у межах повного розміру заподіяної працівником шкоди.

У абз.4 п.13 наведеної вище постанови Пленуму ВС №3 зазначено, що у разі заподіяння шкоди підприємству, установі, організації з вини кількох працівників або працівника та інших осіб, що не перебували у трудових відносинах з цим підприємством, установою, організацією, суд вправі покласти на підсудних солідарну відповідальність, якщо буде встановлено, що шкоду заподіяно їх спільними умисними злочинними діями.

Особливістю застосування цієї підстави повної матеріальної відповідальності також є те, що зниження розміру шкоди, яка підлягає відшкодуванню, не припускається, якщо її заподіяно кримінальним правопорушенням, учиненим із корисливою метою. Зменшення розміру шкоди, заподіяної злочинною халатністю, можливо у виняткових випадках за наявності умов, зазначених у ст.137 КЗпП, з обов’язковим наведенням у вироку мотивів ухваленого рішення.

Часто роботодавці право на отримання матеріального відшкодування шкоди у позовних заявах про матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної діями працівника, які мають ознаки діянь, переслідуваних у кримінальному порядку, обгрунтовували ст.1166 ЦК. Разом з тим відшкодування матеріальної шкоди, що передбачені ст.1166 ЦК, застосовуються в разі наявності між сторонами спору в деліктних зобов’язаннях. Підстави, умови, порядок, межі й розмір матеріальної відповідальності працівників за шкоду, заподіяну ними підприємству,

установі, організації, встановлені гл.ІХ КЗпП.

Окрім того, пред’явлення вказаних позовів з посиланням на норми ЦК ставить працівника в невигідне становище. Так, в трудовому праві діє презумпція відсутності вини працівника, а в цивільному праві передбачена презумпція вини заподіювача шкоди. До того ж норми ЦК та норми КЗпП регулюють різні правовідносини, у тому числі, щодо строку звернення до суду, підстав та розміру відповідальності.

Суди нерідко у порушення вимог стст.214, 215 ЦПК на зазначене уваги не звертали, у достатньому обсязі не визначалися із характером спірних правовідносин, правовою нормою, що підлягає застосуванню, та безпідставно застосовували до трудових правовідносин положення ст.1166 ЦК.

Так, рішенням Болехівського міського суду Івано-Франківської області від 6.12.2013 задоволено позов Долинського міжрайонного прокурора в інтересах держави в особі Болехівської міської ради (Фонду охорони навколишнього природного середовища) до Д.Р.В. про відшкодування збитків та стягнуто 29313 грн. 55 коп. заподіяної шкоди на рахунок місцевого природно-заповідного фонду Болехівської міської ради.

Судом установлено, що Д.Р.В., працюючи майстром лісу, будучи службовою особою, відповідальною за збереження лісопродукції та інших матеріальних цінностей, допустив службову недбалість, що полягала у невиявленні та неприпиненні фактів правопорушень, а саме самовільній вирубці 83-х дерев різної породи, чим спричинив істотну шкоду навколишньому природному середовищу, яка згідно з розрахунками, проведеними на підставі постанови Кабінету Міністрів «Про затвердження такс для обчислення розміру шкоди, заподіяної лісу» від 23.07.2008 №665, становить 29313 грн. 55 коп. Ухвалою Болехівського міського суду Івано-Франківської області від 28.05.2013 Д.Р.В. було звільнено від кримінальної відповідальності за ч.1 ст.367 КК у зв’язку із передачею його на поруки трудовому колективу ДП «Болехівське лісове господарство». Згідно з платіжними дорученнями ДП «Болехівське лісове господарство» 14.06.2013 відшкодувало заподіяну Д.Р.В. шкоду державі в розмірі 29313 грн. 55 коп., що завдало збитків лісовому господарству.

Судом першої інстанції до спірних правовідносин застосовано положення ст.1166 ЦК, ст.107 Лісового кодексу.

Проте позивачу завдана шкода діями працівника, які мають ознаки діянь, переслідуваних у кримінальному порядку, і доказом цього була ухвала суду про звільнення відповідача від кримінальної відповідальності з переданням його на поруки трудовому колективу підприємства.

За змістом п.3 ч.1 ст.134 КЗпП працівник несе повну матеріальну відповідальність не тільки у випадках, коли щодо нього винесений обвинувальний вирок, але і тоді, коли наявність складу кримінального правопорушення в його діях установлено органами досудового розслідування.

Згідно з чч.1 і 2 ст.130 КЗпП працівники несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов’язків. При покладенні матеріальної відповідальності права і законні інтереси працівників гарантуються шляхом встановлення відповідальності тільки за пряму дійсну шкоду, лише в межах і порядку, передбачених законодавством, і за умови, коли така шкода заподіяна підприємству, установі, організації винними протиправними діями (бездіяльністю) працівника.

Статтею 136 КЗпП встановлено порядок покриття шкоди, заподіяної працівником.

Отже, вирішуючи зазначений спір суду слід було застосувати положення КЗпП.

При цьому право регресної вимоги до працівника виникає з часу виплати підприємством, організацією, установою сум третій особі і з цього ж часу обчислюється строк на пред’явлення регресного позову.

Так, наприклад, рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 9.04.2013 задоволено позов ПАТ «ТернопільАВТО» до Ш.А.М. про відшкодування матеріальної шкоди в порядку регресу та стягнуто відшкодування в розмірі 23446 грн. 15 коп.

Як встановлено судом першої інстанції, Ш.А.М. працював на посаді консультанта по роботі з клієнтами сервісу (майстра-приймальника) головного підприємства ПАТ «ТернопільАВТО» та з ним було укладено договір про повну індивідуальну матеріальну відповідальність. 18.10.2012 відповідно до наряду-замовлення відповідач здійснював переміщення автомобіля «Chevrolet Еріса», що належав Г.М.А., зі стоянки для клієнтів в сервісну зону. На території автосервісного підприємства Ш.A.M., не дотримавшись безпечної швидкості, здійснив наїзд на дерево, внаслідок чого автомобіль було пошкоджено та спричинено власнику збитки на суму 23446 грн. 15 коп. Вказані збитки позивачем відшкодовано власнику транспортного засобу, в зв’язку із чим позивач просив стягнути цю суму з відповідача в порядку регресу.

Ухвалою Апеляційного суду Тернопільської області від 28.05.2013 та ВСС від 7.08.2013 рішення суду першої інстанції залишено без змін (справа №607/1062/13-ц).

Згідно з п.4 ч.1 ст.134 КЗпП відповідно до законодавства працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, у випадку, коли шкоду завдано працівником, який був у нетверезому стані.

Умовою відшкодування заподіяної шкоди в повному обсязі є перебування працівника в нетверезому стані на момент заподіяння шкоди.

Заподіяння шкоди працівником, який був у нетверезому стані, є одним з найгрубіших порушень трудових обов’язків, зменшення розміру відшкодування за цю шкоду, як правило, не допускається (абз.2 п.10 постанови Пленуму ВС №14).

При застосуванні заходів матеріальної відповідальності з цієї підстави не мають значення ні кваліфікація, спеціальність чи посада працівника; ні форма вини. Працівник, який перебував у нетверезому стані, несе повну матеріальну відповідальність за заподіяну пряму дійсну шкоду.

Необхідною підставою притягнення до відповідальності є підтвердження нетверезого стану працівника.

При цьому нетверезий стан працівника може бути підтверджено як медичним висновком, так і іншими

видами доказів (актами та іншими документами, поясненнями сторін і третіх осіб, показаннями свідків).

Згідно зі ст.46 КЗпП нетверезий стан включає стан алкогольного, наркотичного та токсичного сп’яніння.

Отже, нетверезий стан зазначений у п.4 ч.1 ст.134 КЗпП судам потрібно розуміти ширше, включаючи стан алкогольного, наркотичного та токсичного сп’яніння.

Згідно з п.5 ч.1 ст.134 КЗпП відповідно до законодавства працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, у випадку, коли шкоду завдано недостачею, умисним знищенням або умисним зіпсуттям матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), в тому числі при їх виготовленні, а також інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих підприємством, установою, організацією працівникові в користування.

У п.11 постанови Пленуму ВС №14 також зазначено, що суди повинні мати на увазі, що відповідно до п.5 ч.1 ст.134 КЗпП працівник несе матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної недостачею, умисним знищенням або умисним зіпсуттям матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), в тому числі при їх виготовленні, а також інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих підприємством, установою, організацією працівникові в користування.

На підставі згаданого закону матеріальну відповідальність в повному розмірі несуть також працівники сільськогосподарських підприємств, які займаються виробництвом сільськогосподарської продукції, за шкоду, заподіяну недостачею, умисним знищенням, умисним зіпсуттям цієї продукції.

Отже, повна матеріальна відповідальність працівника за цією підставою можлива тільки у випадках умисного знищення або умисного псування виданих працівнику матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), а також інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів. І тільки в разі нестачі можлива будь-яка форма вини. Умисне заподіяння шкоди має бути підтверджено фактом наявності умислу та свідомого бажання працівника в ході виробничого процесу заподіяти підприємству шкоду або допустити її настання.

Судам слід пам’ятати, що основною відмінністю матеріальної відповідальності за п.5 ч.1 ст.134 КЗпП і п.1 ч.1 ст.133 КЗпП є форма вини.

Згідно з п.6 ч.1 ст.134 КЗпП працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, у випадку, коли відповідно до законодавства на нього покладено таку відповідальність при виконанні трудових обов’язків.

Відповідно до п.6 ч.1 ст.134 КЗпП матеріальна відповідальність в повному розмірі покладається на працівника у випадках, передбачених окремими законодавчими актами.

Пункт 6 ч.1 ст.134 КЗпП значно розширює перелік випадків повної матеріальної відповідальності працівників та дію ст.134 КЗпП.

Оскільки гл.IX КЗпП встановила як загальне правило гарантії при покладенні на працівників матеріальної відповідальності за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації, статутом підприємства в інших, ніж передбачених ст.134 КЗпП випадках, повна матеріальна відповідальність може бути встановлена лише стосовно тих працівників, для яких згідно з ч.2 ст.3 КЗпП можуть визначатися особливості праці законодавством та статутами (членів кооперативів, їх об’єднань, колективних сільськогосподарських підприємств, працівників підприємств з іноземними інвестиціями).

При притягненні працівника до повної матеріальної відповідальності за цією підставою суддям необхідно мати на увазі, що це повинно бути встановлено спеціальним законом або іншим нормативно-правовим актом. Тому в кожному конкретному випадку треба з’ясувати, за який вид шкоди встановлено таку відповідальність і чи належить працівник до категорії осіб, передбачених у відповідному законодавчому акті.

До спеціальних законів та нормативно-правових актів, що встановлюють повну матеріальну відповідальність працівників за шкоду, заподіяну з їх вини підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов’язків, можна віднести: закон «Про товарну біржу» від 10.12.91 №1956-XII; Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні, затверджене постановою Правління Національного банку від 15.12.2004 №637; постанова Ради Міністрів СРСР від 5.08.83 №759 із змінами «Про підвищення ефективності використання автотранспортних засобів у народному господарстві, посилення боротьби з приписками при перевезенні вантажів автомобільним транспортом та забезпечення цілісності паливно-мастильних матеріалів» від 3.08.88 №953 та інші.

Так, відповідно до пп.4.7, 4.8 зазначеного положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні керівник підприємства в разі зарахування на роботу касира укладає з ним договір про повну матеріальну відповідальність та ознайомлює його під підпис із вимогами цього положення. Касир відповідно до законодавства несе повну матеріальну відповідальність за збереження всіх прийнятих ним цінностей.

Ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 30.01.2014 залишено без змін заочне рішення Новоодеського районного суду Миколаївської області від 14.09.2012, яким задоволено позов ПАТ комерційний банк «ПриватБанк» до Ф.Т.О. про відшкодування матеріальної шкоди.

При ухваленні рішення про задоволення позову суд першої інстанції керувався п.6 ч.1 ст.134 КЗпП, п.4.8 положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні та зазначив, що відповідачка, яка працювала у позивача касиром відділення та з якою не було укладено договір про повну матеріальну відповідальність, повинна нести повну матеріальну відповідальність за недостачу грошових коштів в операційній касі, оскільки така відповідальність покладена на касира п.4.8 положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні.

Наразі зберігає чинність постанова Ради Міністрів СРСР №759, у п.14 якої зазначено, що за перерозхід палива понад затверджених норм по вині працівників автомобільного транспорту з них утримується 100% вартості перевитрат палива.

Вимоги позивачів у позовних заявах про відшкодування шкоди, завданої перевитратами пального грунтувалися на внутрішніх наказах підприємств, якими встановлені

базові лінійні норми витрат палива та коефіцієнт на виконання транспортної роботи для вантажних автомобілів у різних умовах, які доводилися до відома водіїв. Проте у цих позовних заявах не було посилань на постанову Ради Міністрів СРСР №759, яка регулює повну матеріальну відповідальність за перевитрату пального.

Нерідко суди при ухваленні рішень про задоволення позовів про відшкодування шкоди, завданої перевитратами пального, помилково керувалися ст.1166 ЦК.

Так, рішенням Шевченківського районного суду м.Львова від 11.11.2014 задоволено позов ТзОВ «Орлан Транс Груп» до К.О.О. про відшкодування шкоди, завданої перевитратами пального при здійсненні перевезень по Україні та за межами України на суму 12964 грн. 30 коп. на підставі ст.1166 ЦК, хоча шкода завдана підприємству при виконанні відповідачем своїх трудових обов’язків. Як докази до позову долучені

подорожні листи, документи, що підтверджують кількість пального, яку слід було використати по нормі залежно від маршруту, витрат по факту, розмір перевитрат, розшифровка пробігу, наказ по підприємству від 11.08.2010 про затвердження тимчасових базових лінійних норм витрат палива (справа №466/6797/14-ц).

У наведеному прикладі суд неправильно визначився з характером спірних правовідносин, що виникли між сторонами, які є не цивільно-правовими, а трудовими, тому посилання на ст.1166 ЦК є неправильним.

Згідно з п.7 ч.1 ст.134 КЗпП відповідно до законодавства працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації не при виконанні трудових обов’язків.

Суди повинні звернути увагу на те, що зазначена підстава повної матеріальної відповідальності зумовлює суперечність спеціальної та загальної норм КЗпП.

Так, ст.130 КЗпП визначає, що підставою притягнення працівника до матеріальної відповідальності є шкода, завдана невиконанням ним трудових обов’язків. Разом із тим п.7 ч.1 ст.134 КЗпП передбачає притягнення працівника до матеріальної відповідальності за нормами трудового права і тоді, коли шкода завдана не при виконанні трудових обов’язків. Така на перший погляд невідповідність є виправданою, оскільки шкода, заподіяна працівником не при виконанні трудових обов’язків, не змінює характеру правовідносин між працівником і власником чи уповноваженим ним органом. Положення КЗпП «не при виконанні трудових обов’язків» слід розуміти як самовільне використання працівником майна (устаткування, приладів, автомашин) власника в особистих цілях та всупереч інтересам власника.

Проте у п.18 постанови Пленуму ВС №14 зазначено, що при визначенні розміру матеріальної шкоди, заподіяної працівниками самовільним використанням в особистих цілях технічних засобів (автомобілів, тракторів, автокранів і т.п.), що належать підприємствам, установам, організаціям, з якими вони перебувають у трудових відносинах, слід виходити з того, що така шкода, як заподіяна не при виконанні трудових (службових) обов’язків, підлягає відшкодуванню із застосуванням норм цивільного законодавства. У цих випадках шкода відшкодовується у повному обсязі, включаючи і не одержані підприємством, установою, організацією прибутки від використання зазначених технічних засобів.

Згідно з п.8 ч.1 ст.134 КЗпП відповідно до законодавства службова особа, винна в незаконному звільненні або переведенні працівників на іншу роботу несе матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з її вини підприємству, установі, організації.

Відповідальність за цією підставою настає також і в тому випадку, коли пряма дійсна шкода підприємству заподіяна невиконанням рішення суду про поновлення працівника на роботі.

Відповідно до п.8 ч.1 ст.134 і ст.237 КЗпП матеріальна відповідальність на службову особу за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації оплатою працівникові вимушеного прогулу або різниці у заробітку при незаконному звільненні або незаконному переведенні його на іншу роботу можна покласти при наявності її персональної вини в цьому, у випадках, коли незаконне звільнення або незаконне переведення мало місце за рішенням колегіального органу, керівник цього органу може нести зазначену матеріальну відповідальність в тому разі, коли рішення було прийняте внаслідок його винних протиправних дій.

Застосовуючи матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди на підставі п.8 ч.1 ст.134 КЗпП, суди повинні мати на увазі, що за цим законом покладається обов’язок по відшкодуванню шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації у зв’язку з оплатою незаконно звільненому чи незаконно переведеному працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижчеоплачуваної роботи, на винних службових осіб, за наказом або розпорядженням яких звільнення чи переведення здійснено з порушенням закону або якими затримано виконання рішення суду про поновлення на роботі. Відповідальність у цих випадках настає незалежно від форми вини (п.13 постанови Пленуму ВС №14).

Згідно з п.8 ч.1 ст.134 КЗпП суб’єктами повної матеріальної відповідальності є службові особи, за наказом чи розпорядженням яких працівника незаконно звільнено чи переведено на іншу роботу.

Судам слід пам’ятати, що у такому випадку прямою дійсною шкодою є грошові суми, виплачені звільненому чи переведеному працівникові за період вимушеного прогулу чи виконання нижчеоплачуваної роботи (якщо суд поновив звільненого з роботи працівника або ж визнав переведення неправомірним).

Так, рішенням Тисменицького районного суду Івано-Франківської області задоволено позов Державного територіально-галузевого об’єднання «Львівська залізниця» до С.З.І. про відшкодування шкоди.

Судом першої інстанції встановлено, що рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 1.10.2012 М.Л.Є. поновлено на роботі на посаді начальника бюро по розподілу місць з 3.01.2012 та стягнуто із залізниці в особі відокремленого підрозділу «Вокзал станції Івано-Франківськ» 27025 грн. 92 коп. середнього місячного заробітку за час вимушеного прогулу і 1000 грн. на відшкодування моральної шкоди. Рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області виконано у повному обсязі, а саме: наказом від 2.11.2012 М.Л.Є. поновлено на роботі з 3.01.2012, 6.11.2012 перераховано М.Л.Є. місячний заробіток у розмірі 3002 грн. 88 коп., а 18.03.2013 виплачено М.Л.Є. решту середнього місячного заробітку за час вимушеного прогулу в розмірі 24023 грн. 4 коп. Оскільки наведеним рішенням суду встановлено незаконність звільнення з роботи М.Л.Є. на підставі наказу, який підписав відповідач С.З.І., то з огляду на встановлені обставини справи та відповідно до вимог п.8 ч.1 ст.134, ст.237, ч.3 ст.233 КЗпП, пп.13, 20 постанови Пленуму ВС №14 судом першої інстанції задоволено позов Державного територіально-галузевого об’єднання «Львівська залізниця» про відшкодування шкоди та стягнуто з відповідача як службової особи, винної у незаконному звільненні працівника з роботи, шкоду, заподіяну незаконним звільненням працівника.

Така практика розгляду справ цієї категорії є вірною.

Згідно з п.9 ч.1 ст.134 КЗпП відповідно до законодавства керівник підприємства, установи, організації всіх форм власності, винний у несвоєчасній виплаті заробітної плати понад один місяць, що призвело до виплати компенсацій за порушення строків її виплати, і за умови, що держбюджет та місцеві бюджети, юридичні особи державної форми власності не мають заборгованості перед цим підприємством, несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації.

Умовами повної матеріальної відповідальності керівників підприємств, установ, організацій за п.9 ч.1 ст.134 КЗпП є: несвоєчасна виплата заробітної плати понад один місяць; несвоєчасна виплата є результатом винних дій керівника підприємства, установи, організації (наприклад, кошти на заробітну плату були використані не за призначенням); у результаті затримання виплати заробітної плати працівникам виплачено компенсацію; відсутність заборгованості перед цими підприємствами, установами, організаціями з боку держбюджету та місцевих бюджетів, юридичних осіб державної форми власності.