КСУ висловився з приводу ознак доведення вини

КСУ висловився з приводу ознак доведення вини

 

Доведення вини має випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою.

 

 

Пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

 

Постанова

 

3 червня 2016 року м.Київ №3

 

Про узагальнення практики розгляду кримінальних проваджень щодо злочинів проти життя і здоров’я особи

 

Заслухавши та обговоривши інформацію судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ Вільгушинського М.Й. про узагальнення практики розгляду кримінальних проваджень щодо злочинів проти життя і здоров’я особи, керуючись пунктом 2 частини другої статті 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

 

ПОСТАНОВЛЯЄ:

 

1. Інформацію судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ Вільгушинського М.Й. взяти до відома.

 

2. Доручити судовій палаті у кримінальних справах спільно з науково-експертним управлінням на основі узагальнення підготувати лист апеляційним судам для використання в практичній роботі.

 

Голова Б.ГУЛЬКО

 

Секретар пленуму, суддя ВСС Д.ЛУСПЕНИК

 

Узагальнення судової практики розгляду кримінальних проваджень щодо злочинів проти життя і здоров’я особи за 2014 рік

 

Відповідно до ст.3 Загальної декларації прав людини кожна людина має право на життя, свободу та особисту недоторканність. Згідно з положеннями ст.6 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права та ст.2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод право на життя є невід’ємним правом людини, яке охороняється законом. Зазначені положення міжнародних правових стандартів мають універсальний характер і відображені в Конституції. Зокрема, у ст.3 Конституції закріплено, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Відповідно до ст.27 Конституції кожна людина має невід’ємне право на життя, ніхто не може бути свавільно позбавлений життя, а обов’язок держави — захищати життя людини. Формою державного захисту життя та особистої недоторканності людини є встановлення кримінальної відповідальності за злочини проти життя і здоров’я.

 

Метою проведення узагальнення є виявлення складних і спірних питань застосування положень кримінального права під час судового розгляду кримінальних проваджень (справ) про злочини, передбачені розд.ІІ «Особливої частини» Кримінального кодексу «Злочини проти життя і здоров’я», та надання рекомендацій стосовно їх вирішення. Зокрема, до таких питань належать:

 

1) розмежування об’єктивних ознак складів злочинів умисного вбивства (ч.1 ст.115 КК) та умисного тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого (ч.2 ст.121 КК);

 

2) розмежування об’єктивних ознак складів злочинів умисного тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого (ч.2 ст.121 КК) і вбивства з необережності (ст.119 КК);

 

3) встановлення змісту кваліфікуючих ознак окремих злочинів проти життя і здоров’я;

 

4) визначення часового проміжку, який охоплюється кваліфікуючою ознакою «одразу після пологів» в разі встановлення об’єктивної сторони злочину, передбаченого ст.117 КК;

 

5) застосування норм інших нормативно-правових актів для встановлення ознак складів злочинів, передбачених стст.130—145 КК, які характеризуються бланкетними та відсильними диспозиціями закріплених у них кримінально-правових норм;

 

6) встановлення змісту ознак складів злочинів проти життя і здоров’я, які мають оціночний характер, зокрема, «тяжка образа з боку потерпілого» (стст.116, 123 КК); «сильний фізичний біль», «фізичне страждання», «моральне страждання» (ст.127 КК); «неналежне виконання обов’язків» (стст.131, 137, 140 КК); «тяжкі наслідки» (стст.135, 137—141 КК) тощо.

 

Рекомендації щодо вирішення окремих проблемних питань, що виникали під час розгляду кримінальних проваджень (справ) про злочини проти життя та здоров’я, викладені у постанові Пленуму Верховного Суду «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи» від 7.02.2003 №2 та в аналізі судової практики розгляду кримінальних справ про умисне вбивство з кваліфікуючими ознаками, здійсненому ВС.

 

Деякі питання, пов’язані з правовою регламентацією окремих кримінально-правових інститутів, які безпосередньо стосуються кваліфікації злочинів проти життя і здоров’я, розкриваються у постановах Пленуму ВС «Про судову практику у справах про необхідну оборону» від 26.04.2002 №1, «Про практику призначення судами кримінального покарання» від 24.10.2003 №7, «Про практику застосування судами законодавства, яким передбачені права потерпілих від злочинів» від 2.07.2004 №13, «Про практику застосування судами України звільнення особи від кримінальної відповідальності» від 23.12.2005 №12, «Про практику застосування судами кримінального законодавства про повторність, сукупність і рецидив злочинів та їх правові наслідки» від 4.06.2010 №7 та ін.

 

Об’єктами дослідження були:

 

• узагальнення практики постановлення ухвал та вироків за результатами розгляду кримінальних проваджень за стст.115—145 КК, здійснені судами апеляційної інстанції;

 

• копії судових рішень, постановлених за результатами розгляду відповідних судових проваджень, а також тексти судових рішень з бази даних Єдиного державного реєстру судових рішень за 2014—2015 роки.

 

1. Судова статистика кримінальних проваджень про злочини проти життя та здоров’я особи

 

Для вивчення стану практики розгляду кримінальних проваджень про злочини проти життя та здоров’я було використано дані судової статистики судів першої та апеляційної інстанцій за 2014 рік.

 

Так, за 2014 рік за вчинення злочинів, передбачених стст.115—145 КК, стосовно 22461 особи ухвалено судові рішення, які набули законної сили. Із них щодо 12118 осіб ухвалено обвинувальні вироки, 64 особи виправдано. Також стосовно 207 осіб постановлено ухвали про застосування примусових заходів медичного характеру. Щодо 10072 осіб кримінальні провадження закрито, у тому числі стосовно 1 особи кримінальне провадження закрито за відсутністю події складу злочину; відносно 148 осіб — у зв’язку з постановленням ухвали про звільнення від кримінальної відповідальності на підставі дійового каяття обвинуваченого; стосовно 3 294 осіб — з постановленням ухвали про звільнення від кримінальної відповідальності на підставі примирення винного з потерпілим; щодо 37 осіб — на підставі ухвали про звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку зі зміною обстановки; стосовно 39 осіб — зі звільненням від кримінальної відповідальності у зв’язку з передачею особи на поруки. Щодо 12 неповнолітніх кримінальні провадження були закриті у зв’язку із застосуванням примусових заходів виховного характеру. Також стосовно 80 осіб кримінальні провадження були закриті на підставі застосування до них амністії. Підставою для закриття кримінального провадження щодо 82 осіб стала смерть обвинуваченого. З інших підстав були закриті кримінальні провадження щодо 6359 осіб.

 

Досліджуючи практику призначення покарань за вчинення злочинів проти життя та здоров’я, необхідно зазначити таке. Покарання у вигляді довічного позбавлення волі призначалось 24 особам, засудженим за умисне вбивство за обтяжуючих обставин (ч.2 ст.115 КК). Стосовно 2081 особи призначено основне покарання у виді позбавлення волі на певний строк. Зокрема, цей вид покарання призначався за вчинення:

 

1) умисного вбивства без обтяжуючих обставин — стосовно 621 особи;

 

2) умисного вбивства за обтяжуючих обставин — щодо 221 особи;

 

3) умисного вбивства, вчиненого в стані сильного душевного хвилювання, — щодо 7 осіб;

 

4) умисного вбивства матір’ю своєї новонародженої дитини — щодо 3 осіб;

 

5) умисного вбивства при перевищенні меж необхідної оборони — стосовно 24 осіб;

 

6) вбивства через необережність — щодо 51 особи;

 

7) умисного тяжкого тілесного ушкодження — стосовно 964 осіб;

 

8) умисного середньої тяжкості тілесного ушкодження — щодо 127 осіб;

 

9) умисного тяжкого тілесного ушкодження, заподіяного в стані сильного душевного хвилювання — стосовно 2 осіб;

 

10) умисного легкого тілесного ушкодження — стосовно 28 осіб;

 

11) побоїв та мордування — щодо 3 осіб;

 

12 ) катування — щодо 7 осіб;

 

13) необережного тяжкого або середньої тяжкості тілесного ушкодження — стосовно 4 осіб;

 

14) погрозу вбивством — щодо 5 осіб;

 

15) залишення в небезпеці — стосовно 9 осіб;

 

16) ненадання допомоги особі, яка перебуває у небезпечному для життя стані, — щодо 2 осіб;

 

17) неналежного виконання професійних обов’язків медичним або фармацевтичним працівником — стосовно 1 особи.

 

Покарання у вигляді обмеження волі призначалось стосовно 245 осіб, зокрема:

 

• за умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень в разі перевищення меж необхідної оборони — щодо 13 осіб;

 

• умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання, та умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони — відповідно щодо 1 особи;

 

• вбивство через необережність — стосовно 28 осіб;

 

• умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження — щодо 93 осіб;

 

• умисне тяжке тілесне ушкодження — щодо 10 осіб;

 

• умисне легке тілесне ушкодження — щодо 49 осіб;

 

• необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження — стосовно 28 осіб;

 

• погрозу вбивством — щодо 13 осіб;

 

• залишення в небезпеці — відносно 3 осіб;

 

• ненадання допомоги особі, яка перебуває у небезпечному для життя стані, — щодо 1 особи.

 

Стосовно 120 осіб суди призначали покарання у вигляді арешту, зокрема, за вчинення:

 

1) умисного тяжкого тілесного ушкодження — стосовно 2 осіб;

 

2) умисного середньої тяжкості тілесного ушкодження — щодо 2 осіб;

 

3) умисного заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі перевищення меж необхідної оборони — щодо 12 осіб;

 

4) умисного легкого тілесного ушкодження — стосовно 92 осіб;

 

5) погрози вбивством — відносно 12 осіб.

 

До 113 осіб застосовано покарання у вигляді виправних робіт, зокрема за вчинення таких злочинів:

 

1) умисне тяжке тілесне ушкодження — щодо 1 особи;

 

2) умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження — щодо 45 осіб;

 

3) умисне легке тілесне ушкодження — стосовно 60 осіб;

 

4) необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження — стосовно 4 осіб;

 

5) неналежне виконання професійних обов’язків медичним або фармацевтичним працівником — щодо 1 особи.

 

Стосовно 1922 осіб суди призначали покарання у вигляді громадських робіт за вчинення:

 

1) умисного середньої тяжкості тілесного ушкодження — щодо 12 осіб;

 

2) умисного заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі перевищення меж необхідної оборони — відносно 42 осіб;

 

3) умисного легкого тілесного ушкодження — стосовно 1310 осіб;

 

4) побоїв та мордування — щодо 93 осіб;

 

5) необережного тяжкого або середньої тяжкості тілесного ушкодження — стосовно 160 осіб.

 

Покарання у вигляді штрафу призначалось відносно 3577 осіб за:

 

1) умисне тяжке тілесне ушкодження — відносно 4 осіб;

 

2) умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження — щодо 36 осіб;

 

3) умисне тяжке тілесне ушкодження, заподіяне в стані сильного душевного хвилювання, — стосовно 1 особи;

 

4) умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі перевищення меж необхідної оборони — щодо 2 осіб;

 

5) умисне легке тілесне ушкодження — стосовно 2378 осіб;

 

6) побої і мордування — відносно 115 осіб;

 

7) необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження — щодо 8 осіб;

 

8) неналежне виконання обов’язків щодо охорони життя та здоров’я дітей — щодо 3 осіб.

 

Трьом особам було призначено додаткове покарання у вигляді позбавлення права займати певні посади або займатись певною діяльністю за неналежне виконання професійних обов’язків медичним або фармацевтичним працівником.

 

Щодо 2459 осіб було застосовано звільнення від відбування покарання, а саме: 2332 особи звільнено від відбування покарання з випробуванням, 621 особа — із застосуванням амністії; 66 осіб — з інших підстав.

 

2. Проблеми кримінально-правової кваліфікації умисних злочинів проти життя

 

2.1. Встановлення обов’язкових ознак складу злочину «умисне вбивство» та його розмежування з суміжними складами злочинів

 

Результати аналізу судової практики розгляду кримінальних проваджень про злочин, передбачений ч.1 ст.115 КК, дають підстави для висновку про те, що суди у переважній більшості випадків правильно застосовують кримінальне законодавство, належним чином встановлюючи відповідність усіх фактичних ознак вчиненого діяння юридичним ознакам складу злочину. У цьому контексті необхідно ретельно проаналізувати не лише об’єктивні, а й суб’єктивні ознаки складу злочину, оскільки саме суб’єктивна сторона складу злочину становить основний критерій розмежування умисного вбивства і злочинів із суміжними складами, зокрема, з вбивством через необережність (ст.119 КК) або умисним заподіянням тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого (ч.2 ст.121 КК).

 

Разом із тим у судовій практиці є випадки, коли суди не приділяли належної уваги повному встановленню суб’єктивних ознак діяння — не лише формі вини, а й мотивам та меті вчиненого злочину, в результаті чого судове рішення скасовувалось. Зокрема, ухвалою колегії суддів судової палати у кримінальних справах ВСС від 10.02.2015 скасовано вирок Могилів-Подільського міськрайонного суду Вінницької області від 11.01.2014, яким Г. визнано винуватим у вчиненні злочину, передбаченого ч.1 ст.115 КК, та ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 28.04.2014, якою вказаний вирок залишено без змін. Підсудний, Г., перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, під час конфлікту на грунті раптово виниклих неприязних стосунків, який переріс у бійку, стиснув руками шию потерпілого Г.А., оскільки той без згоди обвинуваченого у темну пору доби зайшов до його хати, завдав декілька ударів табуретом по голові, правим кулаком ударив в обличчя і натиснув колінами на груди. Від отриманих тілесних ушкоджень Г.А. помер на місці події. Підставою для скасування судових рішень стало те, що у мотивувальній частині вироку при формулюванні обвинувачення, визнаного судом доведеним, не зазначено конкретного мотиву та мети вбивства потерпілого, хоча саме виходячи з мотивів та мети можна відрізнити умисне вбивство від інших видів вбивств, зокрема, від вбивства з необережності, що кваліфікується за ч.1 ст.119 КК, за якою, на думку захисника підсудного, повинні кваліфікуватись дії Г. Також суди першої та апеляційної інстанцій не дослідили обставини появи потерпілого в будинку підсудного та його поведінки та не надано правової оцінки доводам підсудного про його перебування у стані необхідної оборони. На підставі викладеного колегія ВСС дійшла висновку про передчасність кваліфікації дій підсудного як умисного вбивства за ч.1 ст.115 КК (№5-164км15).

 

Під час перевірки судом правильності кваліфікації злочину за ч.1 ст.115 КК в окремих випадках виникають проблемні питання, пов’язані із розмежуванням умисного вбивства без обтяжуючих обставин і складів інших злочинів проти життя. Зокрема, викладене стосується розмежування умисного вбивства (ч.1 ст.115 КК) і вбивства з необережності (ч.1 ст.119 КК). Доцільно зауважити, що зміст обставин, на підставі яких можна дійти висновку про наявність у протиправних діях особи ознак умислу або необережності є невичерпним, що зумовлює їх індивідуальний характер. Разом із тим результати аналізу судової практики свідчать про те, що надання належної оцінки суб’єктивним ознакам має бути здійснене на підставі поведінки обвинуваченої особи.

 

Наприклад, вироком Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 4.04.2014 Х. визнано винуватим у тому, що під час сварки з потерпілим К. здійснив постріл у його груди переробленим сигнально-шумовим пістолетом, заподіявши йому тяжкі тілесні ушкодження, від яких настала смерть потерпілого. Суд першої інстанції кваліфікував дії підсудного за ч.1 ст.119 КК як вбивство з необережності, виходячи із того, що не було встановлено наявність у підсудного умислу на вбивство К. Апеляційний суд Київської області з таким висновком не погодився, наголосивши на тому, що Х. достовірно знав про властивості пістолета, наявність одного патрона, свідомо направив пістолет упритул до ділянки серця потерпілого та натиснув на спусковий гачок пістолета. Керуючись викладеним, суд апеляційної інстанції скасував вирок Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 4.04.2014, ухваливши свій вирок, яким Х. визнано винуватим у вчиненні злочину, передбаченого ч.1 ст.115 КК, та призначено покарання у вигляді позбавлення волі на строк 7 років (№11-кп/780/514/14).

 

Отже, визначаючи форму вини, якою характеризується позбавлення життя потерпілого, судам необхідно виходити з обставин, встановлених під час кримінального провадження, зокрема: характеру дій підсудного, внаслідок яких потерпілого позбавлено життя; обстановки, яка передувала вчиненню злочину, знаряддя злочину; локалізації тілесних ушкоджень; поведінки підсудного стосовно потерпілого до та після вчинення злочину. При цьому доцільно керуватись принципом «поза розумним сумнівом», зміст якого сформульований у п.43 рішення Європейського суду з прав людини від 14.02.2008 у справі «Кобець проти України». Зокрема, доведення має випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою, а за відсутності таких ознак не можна констатувати, що винуватість обвинуваченого доведено поза розумним сумнівом. Розумним є сумнів, який грунтується на певних обставинах та здоровому глузді, випливає зі справедливого та зваженого розгляду всіх належних та допустимих відомостей, визнаних доказами, або з відсутності таких відомостей і є таким, який змусив би особу втриматися від прийняття рішення у питаннях, що мають для неї найбільш важливе значення.

 

Оцінюючи форму вини як необережність, необхідно визначити вид необережності — злочинну самовпевненість або злочинну недбалість, ознаки яких закріплені у ст.25 КК. Відповідно до п.26 постанови Пленуму ВС «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи» від 7.02.2003 №2 вбивство чи заподіяння тілесних ушкоджень внаслідок злочинної самовпевненості як форми необережності необхідно відмежовувати від учинення цих діянь із непрямим умислом (коли винна особа передбачала і свідомо припускала настання відповідних наслідків, не розраховуючи при цьому на якість, конкретні обставини, які могли б їх відвернути), а вбивство чи заподіяння тілесних ушкоджень внаслідок злочинної недбалості — від невинного заподіяння шкоди (коли особа не передбачала настання відповідних наслідків, не повинна була і (або) не могла їх передбачати).

 

Виходячи з викладеного, Апеляційний суд Миколаївської області скасував вирок Березанського районного суду Миколаївської області від 21.02.2014, яким Ш. визнано винуватою у вчиненні вбивства з необережності, та ухвалив свій вирок від 4.07.2014. Кваліфікуючи дії підсудної за ч.1 ст.119 КК, суд першої інстанції виходив з того, що Ш. під час сварки з потерпілим, бажаючи спонукати його утриматись від вербальної агресії в її бік, демонструвала потерпілому, який в цей момент сидів на ліжку, кухонний ніж, тримаючи його в руці на рівні шиї та обличчя потерпілого. Під час сварки із підсудною потерпілий, раптово встаючи з ліжка, наштрикнувся на ніж ділянкою шиї, отримавши колото-різану рану з перетинанням судини, від чого помер на місці, незважаючи на спроби підсудної зупинити кровотечу. Суд першої інстанції оцінив дії підсудної як злочинну недбалість, оскільки вона могла і повинна була передбачити можливі наслідки своїх дій у вигляді смерті потерпілого, але не передбачила можливість того, що потерпілий може наштрикнутись на лезо ножа. Апеляційний суд Миколаївської області не погодився із кваліфікацією дій підсудної за ч.1 ст.119 КК та визнав Ш. винуватою у вчиненні умисного вбивства, кваліфікувавши її дії за ч.1 ст.115 КК з огляду на таке: за ножем підсудна цілеспрямовано ходила до кухні і повернулася з ним до потерпілого з метою продовження сварки. Відповідно до висновку судово-медичної експертизи, в разі положення ножа лезом донизу, як стверджувала підсудна, нанесення колото-різаної рани особою такої сили та комплекції, як у підсудної, є малоймовірним, а також не узгоджується з висновками інших експертиз. Крім цього, у потерпілого виявлено низку прижиттєвих пошкоджень сухожиль, м’язів, забоїв та саден на обличчі, верхніх та нижніх кінцівках. Також із протоколів допиту свідків убачалося, що потерпілий та підсудна, проживаючи разом, систематично сварились, застосовували насильство та погрожували один одному, що свідчить про вчинення злочину на грунті неприязних стосунків. Викладене, а також та обставина, що підсудна тримала ніж у безпосередній близькості від життєво важливих органів потерпілого, на думку апеляційного суду, свідчило про те, що підсудна свідомо допускала настання смерті потерпілого (№1-кп/469/8/14). Тобто підставами для висновку суду апеляційної інстанції про умисел на позбавлення життя потерпілого є поведінка підсудної, що передувала події злочину, у тому числі перед його безпосереднім вчиненням, зокрема, продовження сварки після того, як підсудна взяла знаряддя злочину — ніж та його тримання у безпосередній близькості від тіла потерпілого, та механізм нанесення тілесного ушкодження, що стало причиною смерті.

 

Проблемні питання також виникають в разі необхідності розмежування умисного вбивства (ст.115 КК) та умисного нанесення тяжких тілесних ушкоджень, що спричинили смерть потерпілого (ч.2 ст.121 КК). Критерієм розмежування складів зазначених злочинів є суб’єктивна сторона — ставлення обвинуваченого до наслідків своїх дій — в разі умисного вбивства умислом винного охоплюється позбавлення потерпілого життя, а в разі умисного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого, має місце умисел на заподіяння лише тілесних ушкоджень, тоді як смерть потерпілого не охоплюється умислом обвинуваченого.

 

Наприклад, засуджений М. не погодився з вироком Заводського районного суду м.Запоріжжя від 3.12.2012, відповідно до якого його дії кваліфіковано за ч.1 ст.115 КК як умисне вбивство. Засуджений оскаржив зазначений вирок до суду апеляційної інстанції на тій підставі, що він наніс лише один удар ножем у ділянку грудної клітки потерпілого під час обопільної сварки, не маючи на меті спричинити смерть потерпілого, та просив перекваліфікувати його дії на ч.2 ст.121 КК. Ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 27.02.2013 вирок суду першої інстанції залишено без змін. Відмовляючи у задоволенні касаційної скарги засудженого, колегія суддів судової палати у кримінальних справах ВСС в ухвалі від 13.01.2015 зазначила про відсутність підстав для перекваліфікації дій М. із ч.1 ст.115 КК на ч.2 ст.121 КК, оскільки сукупністю всіх обставин вчиненого діяння доведені зміст і спрямованість умислу М. на умисне вбивство потерпілого, зокрема те, що засуджений хоча й наніс одне ножове поранення потерпілому, але воно було спричинене навмисно та у життєво важливий орган людини — грудну клітку з пошкодженням внутрішніх органів, що знаходиться у прямому причинному зв’язку із смертю потерпілого, також підсудний не лише не надав допомоги потерпілому, але й заборонив викликати швидку допомогу очевидцям злочину (№5-84км15).

 

Відповідно до п.22 постанови Пленуму ВС «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи» від 2.02.2003 №2 питання про умисел, у тому числі на позбавлення іншої особи життя, необхідно вирішувати виходячи із сукупності всіх обставин вчиненого діяння, зокрема, враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного і потерпілого, що передувала події, їх стосунки. У контексті наведеного вище прикладу умисне нанесення лише одного удару ножем може свідчити про умисел на позбавлення особи життя — з огляду на його локалізацію та поведінку підсудного після вчинення злочину. Зокрема, нанесення одного удару ножем саме у життєво важливий орган людини — грудну клітку, яке супроводжувалось ненаданням медичної допомоги потерпілому та забороною іншим особам викликати для нього швидку медичну допомогу, обгрунтовано оцінено судом як бажання настання смерті потерпілого, тобто як ознака суб’єктивної сторони складу такого злочину, як умисне вбивство.

 

Натомість за інших обставин вчинення злочину шляхом нанесення одного удару ножем в життєво - важливий орган має іншу правову оцінку. Так, ухвалою Апеляційного суду Тернопільської області від 4.02.2015 вирок суду першої інстанції змінено в частині кваліфікації дій підсудного та призначеного покарання: дії підсудного кваліфіковано за ч.2 ст.121 КК, оскільки суд апеляційної інстанції не знайшов у діях підсудного ознак умислу на позбавлення життя потерпілого, а встановив спрямованість умислу на заподіяння тяжкого тілесного ушкодження: підсудний наніс потерпілому один удар кухонним ножем у надчеревну ділянку тіла. Про відсутність умислу на вбивство свідчать характер взаємовідносин між потерпілим та підсудним (друзі з дитинства), знаряддя злочину (кухонний ніж, який знаходився на столі у кухні, де відбувся конфлікт між потерпілим та підсудним, тобто він не був заздалегідь підготовлений для вчинення злочину), поведінка підсудного після вчинення злочину (виклик медичних працівників, прохання допомоги у сусідів, перенесення тіла з підлоги). На підставі викладеного суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що позбавлення життя потерпілого не охоплювалось умислом підсудного (№1-кп/608/2/2014).

 

Судам необхідно оцінювати, чи не бути тяжкі тілесні ушкодження спровоковані діями іншої особи, оскільки якщо заподіяному тяжкому тілесному ушкодженню або умисному вбивству передував напад, то за наявності визначених у ст.36 КК підстав у діях особи може бути констатовано необхідну оборону.

 

Наприклад, вироком Кіровського районного суду м.Кіровограда від 4.12.2013 Щ. визнано винуватою у вчиненні умисного вбивства, зокрема у тому, що, перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, на грунті раптово виниклих неприязних відносин під час сварки із потерпілим завдала йому зі значною силою один удар у грудну клітку ліворуч, у результаті чого потерпілому було заподіяно тяжке тілесне ушкодження, яке спричинило його смерть. Ухвалою Апеляційного суду Кіровоградської області від 11.03.2014 вирок суду першої інстанції змінено та пом’якшено покарання. Ухвалою колегії суддів судової палати у кримінальних справах ВСС від 27.08.2015 зазначені вирок та ухвала були змінені у зв’язку з неправильним застосуванням кримінального закону з огляду на те, що суди першої та апеляційної інстанцій безпідставно не взяли до уваги висновки судово-медичної та комплексної судово-психіатричної експертиз. Відповідно до висновку судово-медичної експертизи в день вчинення злочину потерпілий, будучи у стані алкогольного сп’яніння, застосував до підсудної насильство, тим самим спричинивши легкі тілесні ушкодження, тримаючи її за волосся та поваливши на підлогу, під час чого підсудна схопила ніж, який лежав на столі, та виставила перед собою. При цьому відповідно до висновку комплексної судово-психіатричної експертизи підсудна знаходилась в емоційному стані стресу та фрустрації. У своїй ухвалі ВСС зазначив, що викладені обставини свідчать про те, що потерпіла зазнала суспільно небезпечного посягання достатньої інтенсивності з боку співмешканця, яке було реальним, і внаслідок його попередньої поведінки мала підстави побоюватись за своє життя, тобто перебувала у стані необхідної оборони. Водночас застосований засіб захисту та заподіяння шкоди у вигляді позбавлення життя потерпілого не відповідали суспільній небезпеці посягання, а отже, Щ. вийшла та перевищила межі необхідної оборони. На підставі викладеного ВСС перекваліфікував дії Щ. з ч.1 ст.115 КК на ст.118 КК (№5-1170км15).

 

Результати аналізу судової практики свідчать про те, що суди ретельно дотримуються вимог кримінального процесуального закону під час розгляду кримінальних проваджень стосовно злочинів проти життя особи, тому випадки його неправильного застосування є поодинокими. Зокрема, траплялися окремі випадки, за яких формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, суперечило фактичним обставинам вчинення злочину та не грунтувалось на доказах, наявних у матеріалах кримінального провадження. Відповідно до п.2 ч.3 ст.374 КПК у разі визнання особи винуватою у мотивувальній частині вироку викладається формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, із зазначенням місця, часу, способу вчинення та наслідків кримінального правопорушення, форми вини і мотивів. Неправильне формулювання обвинувачення, яке визнане судом доведеним, є істотним порушенням кримінального процесуального закону.

 

Зокрема, вироком Вінницького міського суду Вінницької області від 29.11.2013 А. визнано винуватим у вчиненні злочину, передбаченого ч.1 ст.115 КК. Згідно з формулюванням обвинувачення, викладеного у мотивувальній частині цього вироку, підсудний А., маючи на меті позбавити життя потерпілого, який був його батьком, умисно наніс декілька ударів кулаками в життєво важливий орган — ділянку голови потерпілого, від чого останній впав із ганку та помер на місці події. Проте відповідно до висновку судово-медичної експертизи причиною смерті стала черепно-мозкова травма, а саме — багатоуламковий перелом тім’яно-скронево-потиличної ділянки та лінійний перелом в правій тім’яній ділянці, які, як вказує експерт, неможливо нанести кулаком — тобто шляхом вчинення дій, зазначених у формулюванні обвинувачення у вироку суду. Таким чином, сформульоване судом обвинувачення А., зокрема в частині способу вчинення вбивства, є хибним, оскільки не грунтується на доказах, які є в матеріалах кримінального провадження, що стало підставою для скасування вироку суду першої інстанції ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 6.03.2014 (№11/772/37/2014).

 

Таким чином, формулюючи обвинувачення, визнане доведеним, суд має посилатись винятково на докази, що наявні у матеріалах кримінального провадження.

 

 

Голова Б.ГУЛЬКО

 

Секретар пленуму Д.ЛУСПЕНИК