Верховний Суд України розглядаючи справу № 6-1276цс16 про стягнення шкоди, висловив свою правову позицію.
Згідно до роз'яснень, викладених у пункті 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1992 року № 14 «Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками», матеріальна відповідальність в повному розмірі на підставі пункту 6 статті 134 КЗпП України покладається на працівника у випадках, передбачених окремими законодавчими актами. За чинним законодавством така відповідальність може бути покладена, зокрема, за шкоду, заподіяну перевитратою пального на автомобільному транспорті.
Відповідно до Постанови Верховної Ради України «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР від 12 вересня 1991 № 1545-XII, у зв'язку з Постановою Верховної Ради України від 24 серпня 1991 року "Про проголошення незалежності України" (1427-12) та прийняттям Акта проголошення незалежності України встановлено, що до прийняття відповідних актів законодавства України на території республіки застосовуються акти законодавства Союзу РСР з питань, які не врегульовані законодавством України, за умови, що вони не суперечать Конституції і законам України.
Так, відповідно до підпункту «в» пункту 14 Постанови ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР «Про підвищення ефективності використання автотранспортних засобів у народному господарстві, посилення боротьби з приписками при перевезенні вантажів автомобільним транспортом та забезпечення цілості паливно-мастильних матеріалів» від 5 серпня 1983 року № 759, яка є чинною, за перевитрату палива понад затверджених норм з вини працівників автомобільного транспорту з них утримується 100 відсотків вартості перевитраченого автомобільного палива.
Згідно з пунктом 6.7 Інструкції з обліку надходження і витрачання пально-мастильних матеріалів і єдиних талонів на відпуск нафтопродуктів на підприємствах, в організаціях, колгоспах і радгоспах, затвердженої Державним комітетом СРСР по забезпеченню нафтопродуктами 3 лютого 1984 року № 01/21-8-72, яка є чинною, на підставі прийнятого керівником підприємства рішення вартість перевитраченого палива понад затверджені норми підлягає стягненню з водіїв транспортних засобів.
Суди при вирішенні подібних справ повинні встановити наявність чи відсутність вини та умисного заподіяння працівником майнової шкоди підприємству, що є обов’язковою складовою відповідальності працівників автомобільного транспорту за перевитрату палива.
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
7 вересня 2016 року м. Київ
Судова палата у цивільних справах
Верховного Суду України у складі:
головуючого Романюка Я.М.,
суддів: Гуменюка В.І.,
Сімоненко В.М.,
Охрімчук Л.І.,
Лященко Н.П.,
Яреми А.Г.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Орлан-Транс-Груп» до ОСОБА_1 про відшкодування шкоди за заявою товариства з обмеженою відповідальністю «Орлан-Транс-Груп» про перегляд судових рішень,
в с т а н о в и л а :
У лютому 2015 року товариство з обмеженою відповідальністю «Орлан-Транс-Груп» (далі – ТОВ «Орлан-Транс-Груп») звернулося до суду із позовом до ОСОБА_1 про відшкодування шкоди, обґрунтовуючи вимоги тим, що 26 листопада 2013 року останнього було прийнято на роботу до Львівської філії ТОВ «Орлан-Транс-Груп» на посаду водія. ІНФОРМАЦІЯ_1 відповідача було звільнено із займаної посади за власним бажанням на підставі статті 38 КЗпП України. Перебуваючи у службових відрядженнях за кордоном ОСОБА_1 здійснив перевитрату пального, чим завдав позивачу шкоди. Посилаючись на викладене, позивач просив стягнути зі ОСОБА_1 на його користь 6 714 грн. 13 коп. шкоди.
Заочним рішенням Нововолинського міського суду Волинської області від 31 липня 2015 року у позові відмовлено.
Рішенням апеляційного суду Волинської області від 29 вересня 2015 року заочне рішення Нововолинського міського суду Волинської області від 31 липня 2015 року скасовано й ухвалено нове рішення про відмову у позові з інших підстав.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 квітня 2016 року ТОВ «Орлан-Транс-Груп» відмовлено у відкритті касаційного провадження.
У заяві про перегляд судових рішень ТОВ «Орлан-Транс-Груп» просить скасувати судові рішення у справі та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права, а саме пункту 6 статті 134 КЗпП України.
Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню.
На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним.
Судом встановлено, що згідно наказу НОМЕР_1 від 26 листопада 2013 року відповідач ОСОБА_1 тимчасово прийнятий на роботу з 26 листопада 2013 року по 25 грудня 2013 року на Львівську філію ТзОВ «Орлан-Транс-Груп» в автомобільну колону № 1 водієм автотранспортних засобів для перевезення вантажів у міжміському, міжобласному та міжнародному сполученні на вантажні автомобілі всіх марок, з повною індивідуальною матеріальною відповідальністю з оплатою праці згідно відпрацьованого часу.
Наказом НОМЕР_2 від 26 грудня 2013 року ОСОБА_1 продовжено трудовий договір на невизначений термін.
Згідно наказу НОМЕР_3 від ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_1 звільнено з автомобільної колони № 1 Львівської філії ТзОВ «Орлан-Транс-Груп» з ІНФОРМАЦІЯ_1 за власним бажанням на підставі статті 38 КЗпП України.
Наказом НОМЕР_4 від 11 серпня 2010 року Львівською філією ТзОВ «Орлан-Транс-Груп» затверджено базову лінійну норму витрат палива.
Наказом НОМЕР_5 від 14 лютого 2011 року ТзОВ «Орлан-Транс-Груп» встановлено правила заправки дизельним пальним при виконанні транспортних завдань.
Згідно подорожнього листа НОМЕР_6 від 10 січня 2014 року відповідач, перебуваючи у службовому відрядженні по маршруту Україна-Німеччина-Україна, здійснив перевитрату палива об’ємом 191 літра.
Згідно подорожнього листа НОМЕР_7 від 16 лютого 2014 року відповідач, перебуваючи у службовому відрядженні по маршруту Україна-Італія-Україна, здійснив перевитрату палива об’ємом 64 літра.
Згідно подорожнього листа НОМЕР_8 від 10 березня 2014 року відповідач, перебуваючи у службовому відрядженні по маршруту Україна-Франція-Україна, здійснив перевитрату палива об’ємом 170 літрів.
Згідно подорожнього листа НОМЕР_9 від 12 квітня 2014 року відповідач, перебуваючи у службовому відрядженні по маршруту Україна-Молдова-Україна, здійснив перевитрату палива об’ємом 27 літрів.
Згідно подорожнього листа НОМЕР_10 від 9 травня 2014 року відповідач, перебуваючи у службовому відрядженні по маршруту Україна-Італія-Україна, здійснив перевитрату палива об’ємом 38 літрів.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив із пропуску позивачем строків звернення до суду та із недоведеності позивачем вини відповідача у заподіянні матеріальної шкоди.
Скасовуючи заочне рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у позові з інших підстав суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив із того, що посада водія, як і виконувана відповідачем робота, до переліку посад і робіт, що заміщаються чи виконуються працівниками, з якими підприємством, установою, організацією можуть укладатися письмові договори про повну матеріальну відповідальність, затверджений постановою Держкомпраці СРСР і Секретаріатом ВЦРПС № 447/24 від 28 грудня 1977 року, не відноситься. Окрім того, позивач не надав доказів укладення із відповідачем договору про повну матеріальну відповідальність, а посилання в наказі про прийняття на роботу з умовою повної індивідуальної матеріальної відповідальності не свідчить про фактичне виконання такої домовленості між роботодавцем і працівником шляхом укладення відповідного договору.
Проте у наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 березня 2015 року суд касаційної інстанції виходив із того, що за чинним законодавством матеріальна відповідальність в повному розмірі покладається на працівника у випадках, передбачених окремим законодавством, зокрема, за шкоду, заподіяну перевитратою пального на автомобільному транспорті.
Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права, а саме пункту 6 статті 134 КЗпП України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційних інстанцій зазначених норм права, судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.
Відповідно до пункту 6 статті 134 КЗпП України працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації у випадках, коли відповідно до законодавства на працівника покладено повну матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов'язків.
Апеляційним судом вірно встановлено, що згідно з переліком посад і робіт, котрі заміщуються чи виконуються працівниками, з якими підприємством, установою, організацією можуть укладатися письмові договори про повну матеріальну відповідальність за незабезпечення збереження цінностей, переданих їм на схов, обробку, продаж, відпуск, перевезення або застосування в процесі виробництва, затвердженого постановою Держкомпраці СРСР і Секретаріату ВЦРПС від 28 грудня 1977 року № 3447/24, посада водія автотранспортних засобів не входить до списку таких професій.
Разом з тим, при поданні позовної заяви ТОВ «Орлан-Транс-Груп» здійснювало посилання на пункт 6 статті 134 КЗпП України як підставу стягнення збитків.
Згідно до роз'яснень, викладених у пункті 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1992 року № 14 «Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками», матеріальна відповідальність в повному розмірі на підставі пункту 6 статті 134 КЗпП України покладається на працівника у випадках, передбачених окремими законодавчими актами. За чинним законодавством така відповідальність може бути покладена, зокрема, за шкоду, заподіяну перевитратою пального на автомобільному транспорті.
Відповідно до Постанови Верховної Ради України «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР від 12 вересня 1991 № 1545-XII, у зв'язку з Постановою Верховної Ради України від 24 серпня 1991 року "Про проголошення незалежності України" (1427-12) та прийняттям Акта проголошення незалежності України встановлено, що до прийняття відповідних актів законодавства України на території республіки застосовуються акти законодавства Союзу РСР з питань, які не врегульовані законодавством України, за умови, що вони не суперечать Конституції і законам України.
Так, відповідно до підпункту «в» пункту 14 Постанови ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР «Про підвищення ефективності використання автотранспортних засобів у народному господарстві, посилення боротьби з приписками при перевезенні вантажів автомобільним транспортом та забезпечення цілості паливно-мастильних матеріалів» від 5 серпня 1983 року № 759, яка є чинною, за перевитрату палива понад затверджених норм з вини працівників автомобільного транспорту з них утримується 100 відсотків вартості перевитраченого автомобільного палива.
Згідно з пунктом 6.7 Інструкції з обліку надходження і витрачання пально-мастильних матеріалів і єдиних талонів на відпуск нафтопродуктів на підприємствах, в організаціях, колгоспах і радгоспах, затвердженої Державним комітетом СРСР по забезпеченню нафтопродуктами 3 лютого 1984 року № 01/21-8-72, яка є чинною, на підставі прийнятого керівником підприємства рішення вартість перевитраченого палива понад затверджені норми підлягає стягненню з водіїв транспортних засобів.
Враховуючи підстави поданого позову та вищезазначені положення законодавства, суд апеляційної інстанції неправомірно вмотивував відмову у позові лише з підстав відсутності доказів укладення окремого договору про повну матеріальну відповідальність та невіднесення посади водія до переліку посад, за якими можуть укладатися такі договори.
Разом з тим, суд першої інстанції ухвалюючи рішення про відмову у позові, окрім з підстави пропуску позивачем строків звернення до суду, у зв’язку з недоведеністю позивачем наявності вини відповідача у заподіянні матеріальної шкоди, не обґрунтував належним чином та не з’ясував причини перевитрати пального, внаслідок чого неможливо встановити наявність чи відсутність вини та умисного заподіяння працівником майнової шкоди підприємству, що є обов’язковою складовою відповідальності працівників автомобільного транспорту за перевитрату палива.
Окрім того, в заочному рішенні суду першої інстанції всупереч пункту 1 частини першої статті 215 ЦПК України у вступній його частині не зазначено, зокрема, прізвище та ініціали секретаря судового засідання.
Враховуючи вищезазначене та неповне з’ясування тих фактичних обставин, що мають важливе значення для правильного вирішення справи, рішення судів, першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню із направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись пунктами 1, 2 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
п о с т а н о в и л а :
Заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Орлан-Транс-Груп» задовольнити частково.
Заочне рішення Нововолинського міського суду Волинської області від 31 липня 2015 року, рішення апеляційного суду Волинської області від 29 вересня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 квітня 2016 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.
Головуючий Я.М. Романюк
Судді: В.І. Гуменюк
Н.П. Лященко
Л.І. Охрімчук
В.М. Сімоненко
А.Г. Ярема
_03_03.png)
